Розділ 5

— Поки мене не буде, охороняти хату ти будеш, — сказала Євдокія, коту перед тим як зникнути. 

Скориставшись однією зі своїх здібностей, босорка опинилася в тому самому селі, де на пагорбі височів будинок із яблуневим садом. Будинки, розташовані на вулиці, вздовж якої йшла босорка, були напівзруйновані. Місцями чулося як від них відвалюються шматки тиньку або скрегіт черепиці похиленого даху. Небо було затягнуте грозовою хмарою, а морок, що опустився, посилював відчуття печалі, яким була просякнута ця земля. Біля воріт кожного двору стояли безликі люди, в жалобі опустивши голову. Вони мовчали, але босорка чула їхні прохання про допомогу, продовжуючи йти далі, аж доки не вийшла до того самого будинку, який назвати можна було лише за обрисами.  

Замість паркану двір оточувала чорна маса, нагадуючи за своєю формою хробака, усередині якого безперервно танцював чорний дим. Іноді воно перетворювалося на множинні кільця, обвиваючи двір. А часом обволікало його. 

Босорка підійшла ближче, але продовжуючи дотримуватися дистанції, тепер вона розуміла, чому дітям вввжається те, як вони перетворюються на дерева. Яблуневий сад, безневинний з розповідей Дмитра та Марії, в її очах жахав. Стовбури дерев — тулуби дітей, чиї ноги слугували корінням, що йдуть далеко під землю, а їхні гілки — руки, вкриті місцями корою. Вони плакали кривавими сльозами й просили допомогти, тоді як людям їхні сльози здавалися смолою. 

Справжня сутність будинку була не менш огидною. Він немов скелет, чиї стіни це кістки, обтягнуті м'язами, венами, нервами. Вітер доносив мертвечинний сморід і, як у будь-якого іншого живого організму, у нього було серце, і в цьому серці палав вогонь. Від хати, по землі в бік сусіднього села, тягнувся пульсуючий черв'як, уздовж якого босорка йшла. 

Село, де Дмитру довелося зіткнутися з вороже налаштованим жителями, було затягнуте такою ж хмарою. Люди, що проходили повз, не помічали її, а вона бачила згусток темної енергії над кожним. Над їхніми будинками тягнувся той самий черв'як із безліччю ротів, з яких тягнувся довгий трубчастий язик, прикріплений до димової труби. Він ворушився ніби їв щось. Але босорка знала чим харчується паразит.  

Вона йшла далі, поки не вийшла до маленького будинку на околиці села. Біля воріт, на лавці сиділа стара, чиї очі були сповнені жалем, болем і відчаєм.  

— Я нічого не можу вдіяти, — говорила старенька Євдокії.

 — Багато років я намагалася оберігати наше село від зла, що оселилося. Але воно вирвалося на свободу, обвив своїми мацаками кожного. Настане день, і я опинюся в його череві.  

— Розкажи мені докладніше. Звідки взявся цей паразит?  

— Багато років тому, тоді ще була жива моя мати, у сусіднє село приїхала жінка й оселилася в будинку на пагорбі. На вигляд добродушна, але пам'ятаю як мати сказала: «Не уникнути нам біди». Спочатку все було добре, поки одного разу не стали безвісти зникати люди, а в саду ,будинка на пагорбі, не розпустився мізерний яблуневий сад. По селу поповзли чутки про відьму, що оселилася в селі: хтось у страху тікав, а люди похилого віку, яким нікуди було подітися, залишилися. Мені було шістнадцять років, коли убогий сад заповнили розкішні яблуні. Мама забороняла мені наближатися до того села, але потайки все ж таки пробиралася, тому знаю, про що говорю. Одного разу мати прознала та огріла різками, з поглядом повним жаху. «Я суворо заборонила тобі наближатися до того місця! Тепер ми всі в небезпеці через тебе», говорила вона. Я тоді не розуміла в чому справа, поки вона заспокоївшись не розповіла: «Відьми різні бувають, але є серед них ті, що душу й тіло дияволу віддають. Все ще залишаючись смертними, для подовження життя їм потрібні душі, але не аби які, а невинні». Душі дітей яблунями ставали, а дорослі її поданими. Їхнє головне завдання — захищати. Для простих смертних село виглядає звичайним, з дивними людьми, чия поведінка виправдовується історією будинку на пагорбі. Вони мовчазні, полохливі. 

— Як же вам вдалося побороти цю напасть?  

— Угода. Мама моя теж відьмою була і домовилася з демоном...  

— Виходить, що ви годували його, заради свого порятунку.

— Тільки коли йому це було потрібно. Але все одно намагалися захистити себе та попереджали інших, — вона дістала пляшечку із зеленою рідиною. — Єдиний спосіб вижити поруч із хижаком — стати для нього неїстівним. Якби та сім'я не поїхала, ми б залишилися живі. 

Босорка не стала її далі слухати. Її побоювання підтвердилися: душі Дмитра, Марії та їхніх дітей були вже у владі демона-паразита. Усі, хто колись поїхав із того села, поверталися на поклик, навіки стаючи його рабами. Теж саме чекало і на них, і судячи з симптомів часу залишалося не так багато. Вона повернулася до будинку на пагорбі. Біля його паркану зібрався натовп безликих, а значить зло знало про неї.  

— Покажи своє обличчя! — наказовим тоном сказала Євдокія. — Чи боїшся мене? Я тобі рівня! 

Раптово почувся рев, натовп розступився, здійнявся сильний вітер, і чорна маса перетворилася на дим, крізь який вийшла жінка з довгим чорним волоссям і в білій сорочці. Вона дивилася на Євдокію чорними очима, сповненими злоби. Її образ блимав, подібно до того як блимає старий телевізор. Дим стелився по землі, вона немов ширяла над ним, прямуючи до босорки, перекошеною ходою, залишаючи за собою щось схоже на слиз. 

— Що тобі потрібно? — запитала вона глибинним голосом, схожим на суміш звіриного рику і людини.