Розділ 3

Ніч друга 

Шурхіт за дверима не давав заснути. Це був кіт, якого було вирішено залишити, якщо вже прибився. «Тварини не житимуть у поганому місці» — аргументувала свою пропозицію Марія. Але крім шуму, було щось іще й ось це Марія не могла розгадати. 

На вулиці завивав вітер, знову на стіні чиїсь пазуристі руки плели невидиме полотно. Чоловік як зазвичай хропів поруч, а їй не спалося. Вона встала з ліжка, вирішивши перевірити дітей і постаратися заспокоїти кота. Кожен із трьох спокійно спав у своїх ліжках, тільки лампочка в кімнаті близнюків періодично блимала. Марія спробувала поправити її: вимкнула, потім знову вмикнула. Але вона не переставала блимати, а без світла діти боялися залишатися самі. Виходячи, Марія почула звук, схожий на скрегіт металу або щось подібне, звук, який доносився з кухні; а також тріск, схожий на згоряння деревини. Вона дійшла до кінця невеликого коридору, намацала світильник, але вмикати не наважувалася, бо відчула раптовий страх, що сковував. У слабкому світлі місяця, біля дверей за піччю, їй здався високий, худорлявий силует. Він дивився на неї з темряви і в його невидимому погляді не відчувалося добрих намірів. Потім, силует зробив крок, а потім ще один. Марія судорожно намагалася натиснути на вимикач, але все що могла — лише слабо поворухнути пальцями. У ще більший жах приводила неможливість вимовити й слова. Від безсилля сльози покотилися з очей, а силует тим часом зробив кілька кроків у її бік, перш ніж зупинитися біля печі. Раптово вогонь у печі розгорівся, силует узяв лопату, мішок і, розв'язавши його, висипав його вміст величезною безформною купою на неї, а потім закинув у розпечену піч. Диявольський сміх, що виходив від силуету, заповнив кухню. Від переляку Марія безмовно кричала, прокинувшись у власному ліжку в холодному поту, коли на годиннику було далеко за полудень. Чоловік усе ще спав, дітей так само не було чути. Втома знову навалилася на плечі, і до неї додався сильний головний біль.  

Ранок

— Ти не бачила мій гаманець і документи? — запитав Дмитро, заставши дружину в саду.  

— Подивися в шафі, у кімнаті, — втомлено сказала вона.  

— Дивився, їх там немає, може в машині забув, — щойно він зробив крок, як Марія запитала його. 

— Ти бачив їх раніше?  

— Кого? — Марія мовчки вказала на три нові саджанці яблунь. — Може були, не помітив. 

Дмитро пішов, а Марія все продовжувала дивитися на яблуні, думаючи про свій сон. Документи Він так і не знайшов, ні в машині, ні в будинку. Згадавши, як їздив учора в сусіднє село, Дмитро  подумав про те, що міг їх упустити в магазині, і рішуче вирушив туди, попри те, що сталося. Варто було його машині з'явиться, як місцеві жителі, що виходили з магазину, поспішали забратися звідти якнайшвидше, те ж саме сталося, коли він увійшов усередину. 

— Вибачте, — звернувся він до охоронця, — здається я учора у вас свої документи загубив, ви не знаходили? Обличчя чоловіка перекосила злість і непідробний переляк.  

— Негайно йдіть звідси! — закричав той.

— У вас із головою все гаразд? Подивіться по камерах, я можу навіть точний час назвати.  

— Немає тут твоїх документів! Вали звідси по добру по здорову!  

— Тобі ж сказали не з'являтися тут! Що не зрозумілого? — кричала жінка-касир, яка обслуговувала його вчора. 

— Не піду і що далі?  

— Дільничного покличемо! — пригрозив охоронець.  

— Чудово! Викликайте, а я почекаю тут.

Дмитро відійшов від входу, ставши поруч. Люди поспіхом виходили, говорили щось новим відвідувачам, а ті зі свого боку розверталися назад додому. Усе це було більш ніж дивно, хоча він не був забобонним, а всі аргументи в день вибору будинку виходили від нього лише через неприйняття.  

Минуло близько пів години. Працівники магазину стояли осторонь, протираючи руки зеленуватою рідиною з пляшечки. Таке видовище викликало лише посмішку в нього, яку йому ледь вдавалося приховати. Нарешті, після довгого очікування, до супермаркету під'їхав автомобіль, з якого вийшов дільничний. Підкликавши Дмитра жестом до себе.  

— Добрий день, — привітався з ним Дмитро, він хотів підійти ближче, але той наказав йому зупинитися, бризнувши на руки й обтерши шию такою ж зеленуватою рідиною. 

— У чому справа?  

— Я загубив свої документи, на мою думку я міг їх упустити в магазині. Звернувся до працівників, мене послали. 

— Добре, ми розберемося, — кинув дільничний, сідаючи в машину. 

— Може, ви представитеся, приймите заяву, як робиться при втраті документів.  

— У нашому селі пррдиває сто двадцать одна людина. Повірте, якщо я знайду документи, то зможу відрізнити чужинця від свояка, — він зачинив двері, завівши машину.

  — А як я дізнаюся, що ви знайшли їх? — крикнув Дмитро, але дільничний нічого не відповів, поїхавши й залишивши його в розгніваній розгубленості. — Послухай жінку і зроби навпаки! Чому я у відповідальний момент свого життя не дослухався до поради розумної людини?! Ідіот, просто ідіот! 

Він приїхав додому в сказі. Дорогою йому вдалося зателефонувати на роботу, пояснити ситуацію і випросити тижневу відпустку своїм коштом. Діти грали у дворі, а Марію Дмитро застав у їхній кімнаті. Вона стояла, дивлячись на килим, як перед картиною в музеї, склавши руки на грудях.