Розділ 1

Невеликий будинок розташовувався в глухій місцевості на околиці маленького села, оточеного густими лісами. Сам будинок стояв на невеликому пагорбі, відокремлюючи його від інших будівель в окрузі. Місцеві жителі завжди уникали цього місця, стверджуючи, що воно прокляте або населене чимось зловісним. Сім'ї з п'яти осіб запропонували купити його за символічну ціну, і порівняно з вартістю на нерухомість, навіть найбіднісіньку у чорта на рогах, цей будинок став подарунком долі. 

На вигляд будинок доживав свої роки. Застарілий дах, потріскані стіни, похилений паркан. Але його похмурість прикрашав прекрасний яблуневий сад і тільки заради нього одного варто було залишитися. 

— Я нарахувала двадцять дерев. Це ж скільки варення можна на зиму зварити, — радісно сказала чоловікові Марія.  

— Тобі лише б варення варити. Може інший варіант подивимося, на його реконструкцію піде більше, ніж ми заробляємо. 

Чоловік, який показував їм будинок, був: невисокого зросту, худорлявий і з глибоко посадженими каріми очима. Загалом він справляв приємне враження, завдяки ввічливому спілкуванню і щирому переживанню за долю будинку, немов той становив для нього пам'ятну цінність. Хоча на запитання: Чи він господар? Чоловік відповів запереченням. Усередині будинок мав зовсім інший вигляд. Так, він не міг похвалитися вишуканими меблями та ремонтом, але в ньому було все для нормального життя на перший час. 

— На вигляд він здавався меншим, — сказав Дмитро. 

Три просторі кімнати, не рахуючи вітальні з побіленою піччю, що нагадувала дитячі роки, коли батьки відправляли до бабусі в село, де на столі завжди стояв свіжоспечений хліб і парне молоко. 

— Опалення пічне? — запитав Дмитро. 

— Так.  

— Я так і зрозумів. 

— Будинок добре прогрівається. Зими в нас короткі, багато дров на топку не витратите. Та й нема чого купувати, ліс поруч, — чоловік побачив сумнів Дмитра і поспішив додати. — Тут проведена вода, — він підійшов до умивальника на кухні й відкрив кран.  

— Щоправда, тільки холодна, але зате чиста з колодязя.

  — Це ж чудово, — зраділа Марія. 

Дмитро нічого не відповів. Він оглядав будинок, підраховуючи в умі майбутні витрати на косметичний ремонт, а у випадку із зовнішньою складовою — національного. Якщо не говорити вже про ідеальний варіант — знести й побудувати новий. Але в цьому разі їм доведеться жити на вулиці в наметі, а взимку тулитися в машині. 

— Що скажеш? — запитала Марія, коли вони вийшли на вулицю.

— Скажу, що: краще назбирати та купити попередній будинок.  

— Він потребує капітального ремонту, у ньому немає меблів, окрім напівзламаного столу та кількох стільців. Так, він у рази ближчий до міста, але погодься. На його відбудову ми витратимо набагато більше. 

 — Я один це бачу? — він відламав шматок тинькування, поруч із широкою тріщиною.

— Цій тріщині вже кілька років, — сказав чоловік, який вийшов із будинку. — Будинок довго простоїть.  

— Зате подивися, який сад, яка природа, — відвела в бік чоловіка Марія. 

Чоловік стояв біля вхідних дверей, пильно за ними спостерігаючи.  

— Повісимо гойдалки в саду, у вихідні можна шашлик смажити, розведемо город, господарство. Дітям тут сподобається.  

— Особливо історія цього будинку.  

— Це ж село. Люди завжди складають легенди про подібні до цього будинки. Я чула в Івано-Франківську, у селі Старі Мухомори, живе босорка. Багато чого про неї не доброго говорять, але вона людям допомагає. Стільки історій чула. 

— Якщо допомагає, то чому розмови ходять? Може, не така вже й свята. Диму без вогню не буває.  

— Бо людей лякає все, що вони не в змозі зрозуміти. Це звичайний будинок, як і всі зі своєю історією. У кожному будинку хтось помер, у кожній квартирі. Що з цього? Діма, ми не знайдемо кращого варіанту. 

— Як же школа?  

— Вибачте, а тут є школа? — звернулася до чоловіка Марія. 

— У сусідньому селі, за двадцять кілометрів. На велосипеді за пів години доїхати можна, — відповів він.  

— Я вже бачу радість на їхніх обличчях, — саркастично сказав Дмитро. 

— Можна домовитися про домашнє навчання. Зрештою, дистанційне.  

— Вибачте, а інтернет тут є? — запитав Дмитро. 

— У сусідньому селі провели, нам теж повинні. 

— Минуле століття якесь, — пробуркотів під ніс Дмитро. 

— І ціна в тому числі. Що довше ми відкладатимемо купівлю будинку, то вища ймовірність, що ми залишимося на вулиці. Думай, я прийму будь-яке твоє рішення, але буду не проти, якщо ти зі мною погодишся. 

Для Дмитра плюсів не існувало, але іншого виходу в них і справді не було. Вони мали у своєму розпорядженні невелику суму, її не вистачало для першого внеску за квартиру і на взяття на виплат. Один лише платіж рієлтор і похід до нотаріуса більш ніж половина відкладених грошей. Позичити було ні в кого. З роботою справи йдуть теж так собі та й кредит за машину потрібно якось виплачувати. Тому, попри внутрішній опір, він погодився, потішивши Марію. Через кілька днів вони вже облаштовувалися в новому будинку. За кілька днів мав приїхати господар, щоб підписати договір і розв'язати інші документальні питання. Незважаючи на те, що формально будинок належав їм, ні Марія, ні Дмитро, не могли як треба розслабитися.