Розділ 2. Шлях до Перетворення

- Довго спиш, як на молоду відьму.

Дівчина розплющила очі і перше, що побачила – схилене над нею зморшкувате обличчя старої босорки з великою бородавкою на носі. Дивно, учора Лана навіть не помітила цієї бородавки. Чи її там не було? Євдокія ж тим часом вишкірила жовті зуби та знову заскрипіла:

- Ходімо, скоро зійде сонце. Ти маєш до цієї пори встигнути зібрати трави для Перетворення.

- Для чого? – перепитала дівчина, швидко одягаючи вчорашній одяг - блузку та спідницю.

Дивно, але вона зовсім не пам’ятає як роздягалася та лягла спати в цій маленькій кімнатці, що межувала з кімнатою, в якій вони з босоркою пили чай напередодні.

- Для Перетворення. - повторила Євдокія. – Щоб пройти шлях від звичайної чаклунки до могутньої босорки, маєш зректися свого колишнього життя та людей, які тебе знали. Маєш Перетворитися.

- А мені можна сходити додому та узяти деякі речі? – несміливо перепитала дівчина, коли вони вийшли з хатини.

Навколо панували трави та дивні звуки, які бувають лише на світанні, коли прокидається Природа. Столітні смереки загрозливо хитали кронами у ще темному ранковому небі, осяяному на горизонті червоно-кривавою лінією. От-от зійде сонце. Треба поспішати.

- Ні. – відрубала Євдокія, швидко йдучи звивистою стежкою. Аж напрочуд швидко як для свого віку, дівчина ледь встигала за нею, роззираючись довкола, бо вже надто загрозливо виглядала ця віковічна карпатська природа у світанкових сутінках.

- Чому? Хоча б одяг. – запитала дівчина, весь час пришвидшуючи ходу, бо хоч як не намагалась йти якомога швидше, босорка дивним чином все віддалялась і віддалялась. Вкінці їхньої подорожі дівчина уже ледь не бігла за прудкою старою відьмою.

- У тебе більше немає дому. Затям собі це. Імені у тебе теж немає. – відповіла Євдокія. – Поки що. Поки не пройдеш Перетворення. А там візьмеш собі яке схочеш.

- А колишнє можна? Мені подобається моє ім’я – Світлана. Воно несе Світло.

- Ми прийшли. – мовила замість відповіді відьма, і кинула кошик, який виявляється увесь цей час несла в руках (чи не несла? що за дивина?) на землю, прямо у пахучі гірські трави. Десь недалечко чувся відгомін водоспаду. Співали птахи у світанковій млі. Природа прокидалась від нічного сну та вітала новий день, що уже бовванів за обрієм оранжевим світанком.

Босорка не звертала увагу на неймовірну красу карпатського ранку. Видно, звикла за довгі десятиліття самоти до цих неймовірних пейзажів, що дихали чистотою та прохолодою. Вона кивнула на маленькі жовті квіточки, що ледь визирали з-за високих трав.

- Маєш зібрати корінці. А тоді підемо по нечуйвітер.

Лана мовчки кивнула та прийнялася за роботу – зривала жовті квітки, акуратно, щоб не пошкодити коріння, адже саме воно потрібно буде для дивного обряду, який босорка назвала Перетворенням. Сама ж Євдокія тим часом обернулась до сонця, що вже поволі сходило, та щось шепотіла.

Коли з квітами було покінчено, босорка знову прудко пішла стежкою, вже освітленою першими променями сонця. Світлана не припиняла роззиратися навколо із захватом та цікавістю. Хоч і прожила усі свої неповні двадцять літ у селі Старі Мухомори, що приліпилося аж під самими цими горами, та гуляти ось так, цими оленячими стежками, не мала змоги, бо росла сиротою у тітки, яка безсовісно використовувала дівчину замість безкоштовної робочої сили. Принаймні саме так усе побачила стара босорка, коли вкотре проникла у думки дівчини, що мирно спала в невеличкій кімнатці для гостей сьогодні вночі.

Бідолашне дитя. Скільки вона пережила. А скільки ще їй доведеться пережити…

Нарешті під вечір зі збором трав було покінчено. Дві відьми поверталися додому, босорка вже нікуди не поспішала, тож дівчина мала нагоду погомоніти та розпитати про те, що вертілося на язику від учорашнього вечора:

- Якщо я пройду цей обряд, то одразу прийде нова сила? – запитала вона, тягнучи у руках доволі важкого кошика, наповненого різноманітними квітами та травами, деякі з них босорка встигла зв’язати у невеличкі пучки.

- Твоя сила і так з тобою. – відповіла Євдокія. – Дрімає просто, занадто глибоко ти її сховала , подалі від людських очей. Її треба лишень розбудити. І все буде. А для цього треба пройти Перетворення. Не пройдеш обряд - не пробудиш Силу, не пробудишся – повернешся додому і забудеш сюди дорогу.

- Я не хочу додому, у мене більше його немає. – твердо відповіла дівчина, і в очах її, зелених, немов мох на карпатських смереках, засвітилася така рішучість, що босорка зрозуміла – ця пройде. Нарешті… Можливо, ця зеленоока маленька Лана – саме та, на кого вона чекала кілька останніх десятиліть.

Повернувшись до хатини, дівчина під пильним оком старої приступила до готування особливого зілля, яке вирве її душу з царства людей та передасть туди, де вона не матиме більше над нею владу, туди, де панує морок, а час зникає, видозмінюється під впливом цих дивних енергій Царства Тіней. Там панує вона – босорка Євдокія, єдина володарка цих місць. І саме вона отримає найцінніше, що має Світлана – її душу.

Наступний тиждень вихором промайнув у свідомості Світлани. Немов у кіно дивилась на себе збоку, слухала настанови Євдокії, збирала трави та вчилася слухати вітер. Стара босорка виявилась з тих, хто вміє ставати невидимою та літати у вихорах, що утворювалися на вершинах диких карпатських лісів. Вона вчила дівчину відчувати найменші зміни у коливаннях повітря, аби набути вміння зливатися з цією могутньою стихією, приборкувати її та ховатися у цих нестримних поривах.

Євдокія з задоволенням передавала свої Знання молодій Учениці, бо бачила неприховану жагу до набуття умінь та навичок старої босорки, відчувала всередині дівчини незбагненну силу, що тільки й чекала слушного моменту, аби вирватися назовні. Аж поки не настав той самий день.