Розділ 1. Руда

Вона побачила її на ганку своєї невеликої хатини, що здавалась покинутою серед цих непрохідних карпатських хащів, якби не вузька стежка, що змією звивалась серед віковічних смерек. Смеркало. Сонце уже ген сягнуло обрію, утворюючи довжелезні тіні, що лягали темними плямами на хатину та непрохану гостю.

Дівчина сиділа навпочіпки, терпеливо чекаючи на господарку дому. Мідне волосся, невеличкого зросту, надто худорлява, надто красива, надто боязка. Усе в ній було надто. Звела на босорку лісові очі, в яких, немов у безодні, темніли чорні зіниці. Викопана відьмочка з бульварних романів, що їх часом залишали наполохані відвідувачі з далеких шумних міст-мурашників.

Дивна чутлива незнайомка була одягнена у світлу сорочку та довгу спідницю зеленого кольору. На ногах – легенькі сандалії. Лиш коли підвелася та глянула на господарку цих непрохідних країв, Євдокія помітила сліди побиття на обличчі дівчини.

- Добряче ж тобі дісталося, дитино. – мовила скрипучим голосом босорка, таким неприємним, немов повертали заржавілий ключ у старому замку.

Дівчина стрепенулася.

- Я до церкви ходила, а вони… - вона схлипнула, переживаючи вранішні події. – А вони… побили. – з очей закапали великі, мов горох, сльози.

- Негоже нам по церквах ходити. – відповіла суворо Євдокія. – Не у цьому світі наші душі, мала би це знати. Не маленька.

- Я хотіла щоб як усі, як нормальні люди. – дівчина машинально торкнулася розсіченої губи, в куточку якої запеклася кров.

- А хто тобі сказав, що вони нормальні? – швидше до себе, аніж до дівчини, мовила стара відьма та відчинила двері хатини. – Заходь уже, стовбичиш тут з обіду.

- Звідки ви..? – спантеличено запитала зеленоока незнайомка, та босорка її безцеремонно перервала:

- Я усе знаю. Заходь.

А потім вони пили чай. Терпкий, ароматний, сповнений шепотом нестримного вітру та цих шалених гірських пахощів, зітканий з такої кількості карпатських трав, що годі й розпізнати їх серед цього ароматного розмаїття. Чай заспокоював, заглядав у кожен куточок свідомості, вишукував потаємні ключі, відкривав міцно зачинені двері та виштовхував на поверхню усі таємниці. Бачила босорка у цих незбагненних ароматах як дівчина несміливо заходить до місцевої церкви, розташованої у селі Старі Мухомори – крайньому у їх райцентрі. Далі лише ці непрохідні хащі і вона – босорка та її дивна хатина на краю цивілізації. Бачила з якою дикою злістю кидають погляди на руду відьмочку односельці, як перешіптуються та пальцями вказують. Бачила як витягають з церкви та б’ють. Беззахисне рудоволосе дівча, яке лишень хотіло бути «нормальною».

Євдокія криво усміхнулася. Згадала себе у такому віці. Давно це було. Ще ці смереки, оповиті вранішніми карпатськими туманами, ледь світ Божий побачили, а зараз крони їх сягали самого неба. Хотіла і вона тоді бути «нормальною», та коли ти сьома дівчинка у великій бідній сім’ї, якій даровано чи то Дар чи то Прокляття, у тебе просто немає вибору.

Босорка стрепенулася. Побачила, що хотіла. Досить.

А дівчина тим часом з неприхованим страхом оглядала розмальовані неприємними дивними істотами стіни хатини. У непевному світлі свічок ці страхітливі істоти немвби витанцьовувли якісь божевільні дикі танці над могилами у лісі. Дальня частина кімнати скидалася на імпровізовану сцену давно покинутого театру – замість декоративної завіси зі стелі звисало якесь брудне потріпане ганчір’я.

- То чого ти прийшла? – порушила гнітючу тишу Євдокія, коли з чаюванням було покінчено.

Вони сиділи за столом, збитим з грубих необтесаних дошок та накритим криваво-червоною скатертиною. Зі стелі прямо над ними звисали пучки трав та квітів – деякі були добре висушені, видно, що давно збиралися, а деякі зовсім свіжі, можливо, зірвані учора-позавчора.

Дівчина набрала повітря у груди та видихнула:

- Хочу бути вашою ученицею. Чула, що люди про Вас в селі балакають, що умієте Ви і в тварину перетворюватися, і погоду змінювати і людям допомагаєте. От і мені допоможіть. – вона глянула на Євдокію та тихенько додала. – Благаю.

Стара босорка поправила квітчасту хустину, з-під якої вибивалися пасма сивого волосся, та відповіла:

- Чи знаєш ти, через що тобі доведеться пройти? Чи готова ти повністю присвятити себе та свою душу іншому виміру, де немає часу та простору?

- Готова, пані Вдоко. Довго думала, перш ніж прийти до Вас із цим проханням, а вранішні події остаточно зміцнили мою віру в обраний шлях. Не хочу належати більше до світу людей, у якому панують злість та жадібність. Хочу піти звідси туди, де час не має значення, де душа ширяє по світам.

- Душа твоя тобі не належатиме, чи усвідомлюєш ти це? Чи чула щось про босорку? – Євдокія схилила голову, зацікавлено споглядаючи на дівчину.

Та схрестила руки на грудях та затараторила, немов розповідаючи домашнє завдання на уроці історії:

- Босорка – то є чаклунка, яка має кілька душ, залежно від свого рівня. Найсильніші босорки мають три душі і можуть впливати на речі та явища далеко за межами своєї території. Босорка з двома душами може вільно блукати за межами свого села, а та, що має одну душу ходить поблизу води, бо звідти черпає свою силу. Босорка може перетворюватись у тварину або колесо чи кочергу, а може бути й невидимою.

- А скільки душ у мене, знаєш? – очі Євдокії дивно зблиснули.

- Ні. – дівчина знову злякано роззирнулась.

Тіні на стінах продовжували виводити страхітливі вихиляси, що ставали дедалі швидшими та сирімкішими. Ці тіні росли, звивались у якомусь божевільному танку, ще трохи – і вони заполонять собою увесь простір невеликої кімнати, наповненої важким запахом воску та міріадами свічок, дивним лахміттям та сушеними травами. Тіні уже кружляли навколо дівчини. Їх страхітливі морди то нахилялися до неї у страшних гримасах, то віддалялися, щоби через мить різко наблизитись та обдати руде дівча спертим запахом болота та мертвої плоті.

У непроханої гості в голові зчинився справжній вихор. Він щомиті наростав, зливаючись з цим божевільним хаосом тіней та запахів, наростаючого ритму та дивних звуків.