Бесіда з минулого

Була глибока ніч.
Вітерець колихав сплячі дерева, а цвіркуни боролися з жабами хто з них найкращий музика.
Босорка знала, що кожен з них найкращий.
Вона сиділа біля хатинки на дерев’яній лавці та вглядалася на місяць. Поруч стояла гасова лампа, яка освітлювала своїм вогником навколо себе темряву. Сьогодні місяць мав яскравий червоний колір, який на фоні дерев, мав неземну красу. 
Пахло свіжістю. 
Євдокії не хотілося йти та посидіти ще, проте була майже дванадцята. Сьогодні, мав прийти Гість.
Помішавши в казані зелений борш, босорка покуштувала його на смак та підкинула дров.
Була рівно дванадцята.
По стрісі почулись кроки, хоча скоріше, це було схоже на тупіт копит, які намагалися вибити ритм. Щось прошмигнуло біля вікна, а за стінами почувся шепіт та сміх.
Босорка не злякалася. Вона давно не пам’ятала, як це боятися. Скоріше, вона навіть невдоволено здивувалася, бо знала, який гість до неї прямує. Гість з її минулого, з її молодості.
Спершу, загула земля, повільно, ніби вий сумного вовка. На якусь мить, хатинка похолола, лише виднівся пар від дихання Євдокії. Віконні рами почали рипіти та ніби пищати, а скло тріскалось та знову робилося суцільним.
Босорка підперла голову долонею та дивилася на двері.
Пролунало три довгі стуки.
-    Увійдіть, - сказала босорка, поглядаючи, чи часом не закіпів казан.
Двері повільно відчинилися. В проході стояло щось волохате, ніби копиця сіна. Воно ступило крок, від чого зарипіли на підлозі дошки.
-    Доброї ночі цьому дому, - сказав чітко голос, спершись долонею на палицю, яка слугувала тростиною.
-    Заходь вже, - відповіла босорка.
Фігура зайшла всередину та махнула назад рукою. Рогаті чортенята, які бігали на подвір’ї враз зупинилися та розлізлися по хаща як змії. Двері самі собою зачинилися.
-    Пахне в тебе Євдокія, - протягнув голос, постукуючи легенько палицею перед собою та продовжуючи рух. 
-    Зелений борщ. Хочеш?
-    Дякую, проте я б не відмовився від чаю, - голос підійшов до столу.
Ніби за наказом чи з ввічливості, проте стілець сам від’їхав від стола до гостя. Незнайомець намацав спинку стільця старою кігтястою долонею та важко сів. Тільки зараз можна було побачити цього великого старця. На ньому була чорна хутряна накидка, довгий ніс та маленькі ріжки, а головне брови. Ці сиві брови були такі довжелезні, що черкали підлогу і такі густі, що закривали не тільки очі незнайомця, роблячи його незрячим, а й ледь не закривали повністю  його самого.
Босорка взяла з каміну чайник, підставила чашку та кинувши різних трав та сухих ягід, налила окропу. Пар від чаю піднявся над столом, закружлявши біля носа незнайомця.
-    Неперевершений запах, - мовив старець, взявши чашку та відсунувши локони брів від рота, повільно сьорбнув та так само повільно прицмокнув, як поважний сомельє, куштуючи кожну краплину напою. – Мц, хааааа, гарний чай. Ти дуже вправна господиня Євдокія.
-    Не перехвали мене, - мовила витримано босорка. – Чому ти завітав до мене раптом?
Старець повільно сьорбнув чаю.
-    Хаааа. Ти не змінилася Євдокія, в тебе досі серце з перцем. Самого Вія не боїшся. 
Він взяв чашку в одну руку та спробував підняти одну з брів, хоч це для нього явно було важке завдання. На Євдокію глянуло чорне око з жовтою райдужкою та зіницею, ніби у кішки. Позаду босорки луснула банка з травами, проте сама жінка навіть вусом не повела та дивилася прямо в око старцю.
-    Чому мені боятися Шолудивого Буняка, - мовила босорка. – Ти вже вибачай, проте я ще не обідала навіть, з цими чергами, тому я собі насиплю мисочку. І годі мені трощити тут все.
-    Вибач-вибач, - мовив Вій, опускаючи пасма брови на око. – Хотів поглянути хоч на тебе, яка ти зараз. Проходив повз, та й думаю, чого б це до старої подруги не зазирнути, - сказав він, роблячи вигляд що розглядає оселю.  – Чортенята сказали, що ти гарно обжилася на новому місці.
-    Не жаліюся, - відповіла босорка, сипнувши останній черпак у миску та поклала її на стіл.
-    Чудово, - сьорбнувши чаю, сказав Вій. – Отже, ти тепер людям допомагаєш. Знаючи тебе, не повірив би, та й чортам своїм не вірив, які є моїми очима, та раз ти сама сказала…
-    Часи змінюються, - відповіла Євдокія, вкусивши окраєць чорно хліба.
-    Так, проте знаючи якою ти була замолоду, ще в старі добрі часи, коли люди нас до смерті боялися, ніколи б не подумав, що ти прийдеш до цього. Ти так спокутуєш свої гріхи? – сказав старий, демонстративно прицмокнувши від чаю.
-    Ти з чимось не погоджуєшся? – зиркнула на нього босорка, особливо сильно сьорбнувши з ложки борщу.
-    Я тебе не звинувачую Євдокіє. Потрібно пристосовуватись до нових умов. Просто бурчу, що ти відійшла від справ. Все таки ми з тобою по різні сторони і тому мені важко це прийняти. Мені подобались ті часи, коли ми з тобою крутили великі справи. Я сумую за цим і певно, тому й прийшов.
-    Так в чому проблема? Хіба в тебе роботи своєї мало? – відповіла Євдокія. 
-    Та яка там робота, - мовив Вій, провівши пальцем по краю чашки. – Люди і без моєї допомоги самі себе нищать. Хіба не знаєш? У них нова ера, ера бізнесу, тобто біс несе рай на землі.
-    Так, хоч люди стали розвиненіші, проте робляться лише дурнішими, а їхні душі все сірішими, - відповіла Євдокія. – Чому ж ти тоді такий невеселий? Ти як ніколи близький до мети.
Вій тернув носа, та оперся на кулак у замисленій позі.
-    Так дивно, я ж маю радіти. Проте, щось мені і не весело зовсім. Чи то з того, що люди нищать себе без моєї допомоги, чи то, що я геть вивітрився з їхньої пам’яті. Я навіть не можу спокійно в ті бетонні ліси зайти. Там моя  сила слабшає. А колись були часи, часи, коли я був могутній як ніколи. Все було в гармонії, зло було на своєму боці, а добро на своєму. Все перевернулося з ніг на голову. Як ти і сказала, все посірішало.
-    Ще чаю? – запитала Євдокія,розуміюче.
Вій сумно видихнув.
-    А міцніше є щось?
Вогонь повільно облизував сухі дрова в каміні, а за вікном наспівував соловей.
Євдокія з’явилася з льоху, тримаючи в руках велику пляшку, та поставила її на стіл.
Старий ворухнув пальцем і корок, ніби черв’як з яблука, поліз з горлечка. Пляшка піднявшись, розлила свій вміст по чаркам.
-    Твоє здоров’я Євдокія. Колись королева всіх шабашів, - мовив Вій, перехиливши чарку.
-    І ти не хворій, - мовила Євдокія, хильнувши.
-    Гарне пійло, - мовив Вій протяжно, смачно обтерши губи волоссям брів.  - Що це? 
-    Коняк, імпортний, - мовила Євдокія, ставлячи чарку на стіл. – Люди часто його дають в якості подарунка. Вже й не знаю, куди його дівати.
-    Тоді дай мені кілька пляшок на дорогу, - мовив Вій, - а мої чорти тобі на томість принесуть мого вина, чи контабасу.
-    Ти робиш вино? – підняла здивовано брову Євдокія.
-    Старому ж треба чимось на пенсії займатись, - хекнув з ноткою гіркоти старий. – Маю в закарпатті покинуту ферму, а там виноградник є, от я за ним і наглядаю.
-    Це ж треба… - мовила здивовано Євдокія махнувши долонею. Чарки з’їхалися до купи і пляшка розлила нову порцію. – Навіть ти старий іншим став. Світ справді дуже змінився.
-    Таааак, - протягнув сумно Вій, взявши чарку. – Боюся, скоро нам з тобою місця в ньому не буде. Всі про нас забудуть і ми… залишимось лише на сторінках міфології в дальньому кінці бібліотеки в коробці нечитаного.
-    Та мені все рівно, - мовила босорка відпивши. – Згадають мене чи не згадають, я свою роботу зараз роблю і насолоджуюсь життям, а після мене, то хай самі розбираються. Сумно звісно, що так і наступницю не знайшла, зараз діти про таке не думають. Вмирати буде весело.
-    Я прийду на твій похорон, - мовив Вій серйозно. – Проведу стару подругу.
-    Ну дякую.
Вони знов розлили напій та випили. І хоч під коняк закуска не комільфо, проте Євдокія таки принесла сало, болгарський перець, сіль та цибулю. Вони добряче закусили та знову випили.
-    Давно хотіла запитати, - мовила раптом босорка, - ти як то з Гоголем познайомився? Він навіть повість про тебе написав.
-    Так, - відповів Вій. – Цікава історія. Гоголь по молодості містикою захоплювався. По дурості мене викликав. А я тоді гонористий був, сили було вдосталь, своїм поглядом поля палив, та розхожував як пан. Та й хотів розправитись з ним за те, що марно викликав, але побачив випадково чорнила й письмо. Та й скралася думка в мене зробити, як кажуть в цей час – рекламну кампанію. Він напише про мене новеллу, а я збережу йому життя і поділюся таємними знаннями. От три ночі я приходив до нього і розповідав йому історії і так це вилилось у твір «Вій» 
-    То твір не вигадка, - сказала ствердно босорка.
-    Переважно. На реальних подіях, проте підкреслена стилем Гоголя, - мовив Вій. – Він настільки поринув у письмо, що навіть по деяким сценам дискутував зі мною. Він був першим, хто перечив мені. Мені сподобалось це. Але що, як виявилося, в нас час люди мало читають, лише втуплюються в ці…світлові коробочки. Сумно.
-    Щось ти геть розкис, - мовила босорка. – Сам казав, що треба пристосовуватись, от і звикай.  По іншому не буде.
-    Так, ти як завжди маєш рацію Євдокія, - куснув перчину Вій.
Чарки знову наповнились.
Вони ще довго говорили по душам, доки у вікно не почало пробиватися ледь-ледь помітне сонце, яке ще повністю не прокинулося, проте активно протирало очі.
Перший раз прокричав півень.
-    Що ж, - мовив Вій. – Прокричав півень, маю йти, - сказав він, намагаючись підвестися, проте сів назад. – Ех, перебрав.
Він кілька разів стукнув тростиною по підлозі і за кілька секунд, двері прочинилися і всередину забігло кілька чортенят, допомагаючи старому підвестися.
-    Зараз дам коняку на дорогу, - мовила босорка, встаючи.
-    Чорт забере в тебе, - мовив Вій, якого вели попід руки. – Євдокія, - він зупинився та розвернувся. – Дякую за цю бесіду і… вибач мені за минуле, все таки я був ще тим чортом.
-    Чорт просить пробачення, - мовила босорка, усміхнувшись. – Це щось новеньке.
Вій вийшов на вулицю.
Проспівав другий раз півень.
-    Ей, Будяк, - сказала босорка.
-    Так? – відповів Вій.
-    Я люблю вино. Заходь ще якось.
Вій вдячно усміхнувся і розчинився разом з чортами.
Увечері, Євдокія проводжала останнього гостя. Зашелестів поруч кущ. Босорка глянула і побачила біля порогу корзинку з пляшками вина. В корзинці лежала гілочка оливи. Євдокія взяла її до рук та покрутивши в долоні, всміхнулася:
-    Це ж треба, пересилив таки себе, - сказала вона, взявши корзину.