Перероджена душа

Зима 2012 року. Сьома ранку. По всіх телеканалах України лунають новини про жахливу аварію на автодорозі Київ-Чоп, де померли двоє осіб та сильно постраждав чоловік 48 років. Дівчинка 10 років та молода жінка 33 років, матір та дочка загинули на місці. Чоловік із чисельними переломами потрапив до столичної лікарні, де пережив спочатку купу операцій, а потім ще і проходив довгу реабілітацію. Та навіть умілість лікарів та бажання жити, не допомогло повернутися до повноцінного життя. Ноги відмовили, прикувавши ще молодого чоловіка до візка. Але навіть це не зупинило діяльності чоловіка та не зламала його духу. 

Одразу ж як зміг вибратися за межі лікарняних стін, чоловік повернувся до буденних справ. Він був власником невеличкого приватного продуктового магазинчика, а керував ним разом зі своїм сином і невісткою. Здебільшого займався документацією та замовленнями, поки невістка їздила за закупками. Син здебільшого працював або продавцем, або за потреби їздив із дружиною. Так сталося, що з того самого дня, як батько пережив пекло на землі, син до смерті почав боятися авто, керма та дороги. Хоча сам свого часу навчив дружину професійно керувати. 

* * * 

— Слухай, Олежику… — раптом звернулася до чоловіка вагітна дружина. — Мені потрібно завтра піти до лікаря на обстеження. Тож тобі доведеться з татом за магазином доглянути без мене. Привезти товар, розставити, скласти документацію. 

— Я впораюся. Не переживай. Їдь спокійно та ні про що не турбуйся. Та й хіба ти вперше на мене щось залишаєш? Завжди ж все було добре. 

— Я дзвонила Світлані та попросила її чоловіка привезти завтра вранці товар із нашого складу. Підеш і відчиниш їм, покажеш, що саме потрібно пакувати. Заразом ще й потеревените з Максимом. Він твій кум, а бачитеся ви рідше, аніж я з морем. 

— Добре кохана. Все буде так, як ти того хочеш… — чоловік ніжно пригорнув дружину до себе, цілуючи в носика. — Тобі нема чого хвилюватися. Не перший рік вже в бізнесі. 

— Знаю. Але все одно на душі якось неспокійно. 

— Ти просто занадто переймаєшся через термін вагітності, а особливо тими словами ворожки з вокзалу. Але запевняю тебе, всі її слова вигадка. Дитинка наша виросте здоровою та сильною. А ще, прекрасною та кмітливою, як її матуся. 

— А якщо нашу дитину дійсно на той світ скорботна матір забере? Звідки тобі знати — правду та сказала чи ні? — Соломія панікуючи вчепилася у футболку чоловіка. 

— Ніхто її нікуди не забере. Лягай краще в ліжко, а я тобі принесу теплого ромашкового чаю, аби краще спалося. 

* * * 

Впродовж трьох років Олегу снився один і той самий сон. Після аварії його батька, молодому чоловіку щоночі являвся тато, але неначе вже прибулий із потойбіччя. Весь холодний та німий. Білошкірий та сивий. Він постійно кликав свого єдиного сина до дороги, де одного дня пережив жахливу автокатастрофу. Мовчки чекав, поки повз нього не проїде якась автівка, перетворюючись у ніщо. А гучні сигнали транспорту пробуджували Олега, немов будильник. Прокидатися посеред ночі в крижаному поту ставало дедалі нестерпніше. Це жахіття ніколи не закінчувалося, але так хотілося… 

І от знову це сталося. Здавалося б, вагітна дружина вже мала б звикнути до подібних переляків чоловіка, але все одно кожного разу прокидалася разом із ним. Спершу заспокоювала його, а потім і собі намагалася заспокоїтись та заснути. Але цього ніколи не вдавалося аж до наступного вечора. Втім, цього разу дещо змінилося. Коли подружжя прокинулося, то почуло як їхнє авто гучно лунало на весь під’їзд. Сигналізація, мабуть, розбудила чи не кожного сусіда. Збентежена та налякана Соломія побігла до вікна і вимкнула сигналізацію, як то доводилося робити досить часто. Та от придивившись у нічну темряву, жінка помітила, як чорна тінь прошмигнула поруч з авто. Від переляку Соломія скрикнула. 

— Олеже! Хутчіше сюди! Біля авто хтось ходить! — гукала дружина. 

— Знову хулігани вирішили щось вкрасти? От безсоромні! Ніяк не відчепляться. 

— Олежику, коханий, мені здається, що не просто так це все із нами трапляється… 

— Ти собі надумуєш, Соломіє. Ніяких збігів тут немає. 

— Ну хіба тобі так важко послухати мене та сходити до ворожки? Може нам пороблено?! Тому і страждаємо… 

— Та жінка з вокзалу геть тобі голову здурила. Тепер лише і мариш дурницями надприродними. 

— Прошу тебе, сходімо? Гірше все одно не стане. А заодно і перевіримо. 

— Я вже казав тобі менше дурниць читати на ніч. А ти тлумачення снів вичитуєш і як на кавовій гущі гадати. Вирішила стати дурною, як власна матір? Забула вже, що саме через це сусіди її ледь не камінням закидати в селі хотіли? Чи ми просто так її з хати рятували до міста? 

— Олеже… 

— Лягай спати, Соломіє. Тобі завтра на обстеження. І цієї теми більше не підіймаймо. Немає нам кращого заняття, аніж через циганок якихось сваритися. 

Подружжя повернулося до ліжка, але тієї ночі ніхто із них так і не зміг зімкнути очей. Хто через образу, а хто через страх, що підкрадався все глибше та глибше, роз’їдаючи душу з середини. 

* * * 

Зранку, як і було заплановано, Соломія разом із матір’ю поїхала до лікарні. Олег же, не сильно поспішаючи, вирушив пішки до складу із продуктами. Максим вже чекав на нього, сидячи у своєму авто. 

— Дорого ранку, — привітався Максим, простягнувши куму руку. 

— Кому ранок добрий, Макс… А кому не дуже… — зітхаючи відповів Олег, потиснувши руку. 

— Знову той самий кошмар? — перепитав друг, поправляючи на собі окуляри. 

— Гірше. Цього разу ще й машину хотіли обікрасти чи побити. І саме тоді, коли я прокинувся від того жахіття. Мія тепер лише про те й думає, що це порча, прокльон або щось у тому дусі. 

— Дивно якось. Містично. І я, мабуть, навіть би погодився із Соломією. 

— Ти вже мариш прямо як вона. Як десь щось почує — так понеслася. Ви точно не приховані родичі? 

— Ну надто багато збігів вже, погодься. То ти раптом починаєш боятися керма і припиняєш водити; потім тобі цей кошмар сниться, хоч Олександр Петрович живий… Мовчу вже про те, що після цього йому раптово стає дуже зле. А тепер машину посеред ночі зламувати хочуть. І це все саме тоді, коли ти спиш і бачиш той дивний сон… 

— Та ну тебе. Неначе із дружиною говорю, — Олег тяжко зітхнув. Йому і самому не подобалося те, що відбувалося. Але повірити в містику, коли навіть батьки ніколи в це не вірили та й сина відучити намагались… Ну занадто було йому складно. 

— Слухай, там моя Світланка одного разу Соломії розказувала за якусь босорку. 

— Почалося… 

— Та дослухай ти! — гаркнув Максим — Здається, та жінка з Карпатського села. 

— З Карпат? — вирішив перепитати Олег. — То от чому Мія так у Карпати хотіла. До бабки мене потягти… 

— Слухай далі. Там цікаво. На власні вуха чув, як ті щебетали місяць тому. Як виявилося, моя дружинонька до неї колись ходила коли була ще безплідна. Ну, ти пам’ятаєш скільки ми ходили та лікувалися обоє, а нічого не виходило. Ну так от… Мені по сьогоднішній день так про це і не розказала моя кохана. Мабуть, знає як я ставлюся до цих бабусьок підозрілих. Так само як і ти зараз. Був надто критичним, не вірив, і дружину відмовляв. А випливло, що Світланка просила ту босорку допомогти. Так та їй якийсь відвар із гірських трав понадавала, молитві навчила, і додому відправила. А там у нас і вийшов потім Остапчик. 

— Розказуєш мені тут казочки. Пакуй краще моркву в багажник. Треба вже магазин відкривати, а я батька ще не забрав. 

— Та Богом клянуся, сам би не повірив! Але ж ти хрещений батько мого сина! А його і бути не могло. 

— То, кажеш, у Карпати мені треба? — жартівливо перепитав Олег. 

— Ти ж мені, як брат рідний. Поганого тобі ніколи не скажу. А якщо хочеш, і водієм твоїм буду. Відвезу та привезу. Тільки не відрікайся. Може, аферистка, а якщо дійсно як свята? Допоможе тобі та твоїй родині. 

— Ну не знаю… — чоловіку явно не подобалася ця ідея. 

— Подумай. І як надумаєш — то знаєш, де мене шукати. 

* * * 

Після розмови з другом, Олег ще декілька днів просиджував у сумнівах за касою, а потім страждаючи ночами. Дружина радісно повідомила про стать майбутньої дитинки. Щаслива пара очікувала появи донечки, якій вже навіть встигли обрати ім’я — Вікторія. 

Але після чергового кошмару із «мертвим» батьком, його безпричинного приступу та сигнальної автівки посеред ночі без подряпин, Олег не на жарт перелякався за свою дружину та ще ненароджену донечку. 

Вже зранку він подзвонив Максиму, а вже за годину той вже паркувався поруч із кумовим будинком, готуючись до неймовірно довгої дороги до Карпат. 

Соломії, звісно ж, чоловік правди не сказав про те, куди їде насправді. Також і Максим придумав правдоподібну історію про те, як його на два дні відправляють у справах до Мукачева. 

Так двоє чоловіків і вирушили в дорогу. 

* * * 

Проїхавши без зупину вже шість годин, Максим все ж вирішив зупинитися та трохи перепочити. Заїхавши на заправку, хлопці взяли собі по одній каві та смачному перекусу. Сіли за столик на вулиці, аби як слід відпочити та поїсти не кваплячись. Олег був занурений у власні роздуми. Що сказати, як запитати чи пояснити причину свого візиту тощо. Максим же рекомендував вивалити всю інформацію як є і доки не приїдуть — залишити цю тему. А з дороги було ще далеких 150 кілометрів, а це десь півтори або дві години на машині. 

Підкріпившись вдосталь, хлопці вирушили в дорогу. Згодом, бачачи на власні очі неймовірні пейзажі, обом спало на думку привезти своїх дружин на відпочинок саме сюди. 

Проїжджаючи одне за одним маленькі села, по геолокації хлопці намагалися віднайти те саме село — Старі Мухомори. Звісно ж, на це знадобилася не одна хвилина. А найгірше було ще й те, що дорога не сильно була розрахована на рух автомобілем. Тому потрібно було їхати вкрай обережно, аби не пробити шину або ще чого ненароком, бо сервісу тут точно не дочекаються. 

Ближче до шостої вечора, вони все ж змогли знайти потрібну їм хатину. Але, побачивши чималу кількість людей біля хати, хлопці зрозуміли, що не так то й легко буде їм доступитися до босорки. 

Тієї ночі вони заночували у своєму авто поруч зі старою липою, котра височіла недалеко від будинку босорки. Точніше планували там спати. Але кошмари Олега знову не давали спокою. Цього разу жахіття злякали його надто реалістичними відчуттями та картинкою. Адже в момент, як той розплющив очі, перед лобовим склом стояла жінка із довгим чорним волоссям і закривавленим іграшковим кроликом у руках. Вона волала та стогнала, а звуки були такими, неначе це вже вийшло далеко за межі реальності. 

Згодом у хатинці, де вже була темрява, загорілося світло ліхтаря. А там і сама босорка вийшла на подвір’я, світячи в бік авто. Молода, вродлива, але водночас навіювала якийсь страх. Вона глянула в бік авто та махом руки запросила їх до свого дому. А та дивна жінка чи то зникла, чи то була прогнана вогнем босорки. Тут вже можна було лише гадати. Чоловіки зі страху не знали що й робити, але все ж покинули транспорт і пішли до хати. 

Дерев’яний будиночок зсередини виглядав навіть куди більшим, аніж здавався ззовні. Скрізь палахкотіли свічки, а на столі стояв той самий ліхтар, яким, можливо, їхні життя було врятовано. 

— Заходьте і двері зачиняйте. А то ще нечисть мені запустите. І мітлою зі свяченою водою потім не вимету, — промовляючи ці слова, молода босорка Євдокія всілася на дерев’яному стільці в стола. 

— Ми прийшли, щоб… — почав Олег. 

— Двері! — стукнула та кулаком об стіл, та перебила молодого майбутнього татуся. Чоловік перелякано зачинив за собою двері та попрямував до столу, аби сісти й почати свою розповідь. Але босорка знову роззявила рота: — Спочатку друг нехай сідає. Не занось лихо в середину. Нехай на краю залишається. Родину чужу нема чого тобі розбивати. 

— Сідай Максиме, — вказав на місце Олег. 

— А ти, спочатку спіймай кота. 

— Кота? Якого кота? 

— Того, що під ногами твоїми ходить і хвостом обвиває немов мотузка. Мені подай у руки, немов дитя рідне матері даєш. 

Олег нахилився, аби підняти до рук чорного кота, якого мить тому ще ніде навіть не було. Але котик відскочив у бік, не дозволяючи торкатися себе. Чоловікові це не сподобалося, та він хотів просто сісти, не ганяючись за твариною по хаті. Втім, застережливі слова молодої жінки змусили його в ту ж мить передумати. 

— Цей кіт, душа твоєї дитини. Якщо зараз не спіймаєш, то дитя мертвим народиться. А як схопиш, то душу дитині подаруєш. Тобі вирішувати. 

— Про що це ви? 

— Про те, у що ти не віриш, але прийшов через страх. От і рятуй тепер раз переступив через гордість та прийшов до відьми. 

Олег зі страхом усвідомив, що його читають мов відкриту книгу. Кожен його вчинок, рух, думка, босорка знає про нього все та навіть більше. 

Чоловік опустився на коліна, простягаючи долоні до тварини. А та, дивлячись у вічі чоловікові, повільно почала вилазити зі своєї схованки та йти до нього сама. Він зміг взяти котика до рук та навіть погладити його. 

— Дай мені, — повторилася босорка. 

Чоловік послухав і мовчки передав тваринку до рук жінки. А та, піднявши до обличчя пухнасте створіння, щось почала шепотіти тому на вухо, доки він муркав у відповідь. А потім тваринку відпустила. 

— Тепер можеш сісти за стіл, — дала добро господиня дому. 

— Дякую, — у відповідь промовив чоловік та сів поруч із другом. 

— Бачу, жахи тобі сняться. Смерть по п’ятах твого роду ходить. А проклятим ти став, бо дитину не вберіг. 

— Яку дитину? Я мав когось врятувати? 

— Помовч, — жінка знову гупнула кулаком по столу і невдоволено зітхнула: — Слухай сюди. Рід твій у крові чужій купався. І не змив. Не відмолив. А ще й забути намагається. Тому ти й не можеш жити так, як хочеш. І крахом все скоро в тебе паде. 

— Прошу вас, допоможіть хоча б дружині та дитинці… У нас донечка має бути. Вікторією назвати хочемо. Щоб завжди вдалою була і першою у всьому. 

— Не жити Вікторії довгого та веселого життя. Помре вона. Хвороба з’їсть. Бо матір хоче дитину свою назад. 

— Про що ви? Яка матір? 

— Батько твій, матір з дитиною погубив. А сам лише ногами, бачу, поплатився. Тобі не дозволив відкупляти, винить лише жінку в аварії. А та була не винна. Батько твій був тим, хто тоді схибив. Телефони та дзвінки були важливішими. А коли в лікарні отямився та дізнався про їх смерть, звалив вину на них. Переписав долю. Сказав вона за кермом у телефоні була, і на дитину відверталася. Тому жінка і приходить дотепер та показує того, хто насправді мав померти того дня. 

— Але це не… 

— А страх твій панічний перед кермом викликає твоя ще ненароджена дитина. Любить вона тебе і не хоче, аби тебе згубила ненависть колишньої матері. Вона — твій порятунок. 

— Босорко Євдокіє, і що ж мені робити? 

— Кота якого ловив, візьмеш додому та виховуватимеш немов дитинча рідне. З ранку підеш до батька, змусиш його випити води свяченої, яку тобі дам. Тоді він відкриє душу. Поведеш до церкви, нехай свічку цілий рік за спокій душі ставить у день, коли аварію зчинив. Щомісяця, регулярно. Нехай не пропускає. А ще, знайдіть могилу жінки яку згубили та віднесіть туди нового кролика іграшкового. Скажіть їй, що це відкуп. А використовуйте саме ці слова: «Ось це тільце до себе забирай, а мою дитинку мені залишай». А потім, похрестивши дитину, дайте їй ім’я Богдана. Тоді й майбутнє і життя в неї буде. А Вікторією назвіть вже другу дитину. І тій тоді щастя та радість посміхнеться. Але ніяк по іншому. Не згуби ближніх, коли вже шанс вимолювати прийшов. 

— А що як дружина не схоче Богданою назвати? Що робити? 

— Це вже твоя задача дружину вмовити. Моя ж вказати на шлях виправлення лиха, — киваючи, жінка простягнула кота до рук Олега. — А тепер ідіть. Дорога довга, а вам варто поспішати. І Олег нехай за кермо сяде. Той хто привозив, має сидіти далі від керма. 

— А душа? Хіба аварії не буде? — здивовано запитав Максим. 

— Вас захистить любов дитини. Проклята дорога не зможе відібрати в неї батька. Це її обіцянка. 

— Що ми винні вам за вашу доброту? 

— Просто будьте справжніми людьми. Це й буде для мене найкраща оплата. 

Двоє чоловіків поспіхом покинули хатину босорки, більше не дивлячись назад. 

Олег прагнув лише повернутися до дружини, розповісти їй про все як є, а потім змусити батька про все зізнатися та відвести його до могили й поводити до церкви. 

* * * 

Соломія була шокована почутим. Але ще більше збентежилась через те, що чоловік все ж переступив через власну гордість і поїхав до босорки, у чиї сили й не вірив. 

Після поїздки та щиросердного зізнання батька про трагедію того дня, кошмари Олега та страх щодо водіння авто зникли. А візит до могили загиблої жінки дав зрозуміти, що, мабуть, якби не ця жертва, то в них би не було Богданки. 

Після народження першої донечки, не минуло і року як Соломія оголосила про другу вагітність. Як і сказала босорка, це також була дівчинка. Яку вже назвали омріяним іменем Вікторія. 

Родина зажила щасливо. Бізнес пішов у гору, а Карпати тепер стали найулюбленішим курортним місцем одразу двох родин. І це все завдяки босорці.