Глава 25

Ганна

Дзвінок з’єднується, але після кількох гудків переходить на автовідповідач.

— Як недоречно, — бурмочу я й відкриваю чат, щоб написати повідомлення.

Я:

Візьми слухавку. Мені треба сказати тобі щось важливе. Я не можу написати це в повідомленні.

Софія:

Дай мені секунду.

Та замість секунди минає кілька довгих хвилин, перш ніж телефон знову дзвонить. Я миттєво приймаю виклик.

— Слава Богу, — виривається в мене.

— Привіт, — чую тремтливий голос Софії. — Пробач… Я так скучила за тобою. Я неймовірно рада чути твій голос.

Серце стискається, очі самі заплющуються. Я шепочу:

— Я теж рада чути тебе. — Роблю зусилля, щоб проковтнути клубок у горлі. — Послухай, у мене погані новини. Але я хотіла, щоб ти дізналася про них саме від мене.

— Які? — запитує Софія, і в її голосі чути тривогу.

— Тата арештували. 

— Господи, Ганно! — вигукує вона. — Але чому? Невже не можна було цьому зарадити?

Боже, якби Софія залишилася тоді поруч, а я відмовилася від цієї угоди… ми обидві зараз були б вільні. Усвідомлення цього накочує хвилею, коли я відповідаю:

— Я не знаю. 

Софія схлипує, і її плач рве мені серце, тож я додаю:

— О, люба, якби я тільки могла обійняти тебе зараз.

— Може, твій чоловік допоможе його витягнути? — питає вона хрипким від сліз голосом.

Я відвертаюся від Дмитра і тихо кажу у слухавку:

— У мене була надія на Дмитра, але він навряд чи захоче допомогти.

—  А ти як? Де ти зараз? У тебе вистачає грошей?

— Так, — виривається у Софії, і я одразу чую у її голосі брехню, коли вона додає: — Я подорожую…  намагаюся… знайти себе. — Швидко змінюючи тему, вона питає: — А ти де?

Я кидаю погляд через плече на Дмитра, який сидить за ноутбуком і переглядає якісь файли, й відповідаю:

— Я з Дмитром в його будинку. Я в порядку. Він до цього часу ставився до мене добре.

— Так, звісно, — бурмоче вона. Потім тихо додає: — Пробач мені за все.

— Все гаразд, — кажу я. — Мені треба йти. 

— Я люблю тебе, Ганно. Дуже-дуже сильно.

— І я тебе люблю, Софіє. Бережи себе, гаразд?

— Угу, — бормоче вона й ще раз шепоче: — Люблю тебе.

Дзвінок обривається, і, схвильована розмовою з Софією, я кладу телефон на стіл у кабінеті Дмитра й вибігаю геть.

Поспіхом минаю свою спальню, швидко спускаюся сходами вниз і, вискочивши через задні двері, йду навмання, хоча вже згущаються сутінки. Чому мені здається, що я щойно попрощалася із сестрою?

За одну добу я втратила все, що ще залишалося від моєї сім’ї.

З батьком ми ніколи не були по-справжньому близькими, я злилася на нього за те, що він продав мене у шлюб заради угоди. Але, попри це, він був моїм батьком.

А тепер ще й Софія… Вона втекла, і, здається, що віддаляється від мене з кожним днем.

Можливо, я перебільшую, але ми завжди ділилися одна з одною всім. А тепер я навіть не знаю, де вона і з ким.

Раптом сильні руки обхоплюють мене і піднімають у повітря. Я злякано зойкаю, серце вистрибує з грудей, та за мить чую знайомий низький голос:

— Ти збожеволіла? У сутінках виходити на дорогу… Знаєш, як тут ганяють молодчики?

Я різко обертаюся в його обіймах, стискаю кулаки.

— І коли ти встиг вирішити, що маєш право наказувати мені, що робити?

Дмитро примружує очі й повільно опускає мене на землю, але його руки ще мить тримають мої плечі, не дозволяючи відступити.

— А коли ти встигла стати такою сміливою?

Я схрещую руки на грудях, намагаючись виглядати впевнено, і уважно дивлюся на нього.

Він, своєю чергою, вивчає мене: шкіра майже світиться в темряві, очі — темно-сірі, з тими самими довгими віями, які завжди мріяла побачити в дзеркалі. Його погляд ковзає нижче, і я бачу, як він затримується на моїй фігурі.

— Припини так витріщатися, — різко кидаю я.

— Але ж ти теж дивишся, — усміхається він.

— Ні.

— Ганно, я не проти. Можеш милуватися скільки завгодно. Я ж твій чоловік.

Я закочую очі, намагаючись приховати, як у мене всередині здіймається хвиля гніву.

— Можна я все ж зайду всередину? — питає він, зухвало піднімаючи брову.

Я мовчки відходжу вбік, і він проходить у будинок. Зачинивши за собою двері, я знову стаю навпроти нього, схрестивши руки на грудях.

— Хочеш, я проведу тобі екскурсію? — нарешті порушує тишу Дмитро. — Можу показати спальню…

— Я не буду з тобою спати, — відрізаю я.

Його щелепи напружуються, а погляд стає таким важким, що в мене пересихає в горлі.

— Ганно, — каже він низько, — я не збираюся з тобою спати.

— Сьогодні чи взагалі? — питаю я майже пошепки, але з викликом у голосі.

На його губах з’являється тінь посмішки, але він стримує її, наче бореться із собою.

— Я… дуже вибагливий, — нарешті вимовляє.

— То це означає, що я не в твоєму смаку? — слова вириваються перш ніж я встигаю їх зупинити.

Його обличчя на мить кам’яніє. Господи, навіщо я це сказала?

Дмитро зводить очі до стелі, повільно вдихає і так само повільно, хрипко видихає:

— Ганно, я не збираюся спати з жінкою, яку знаю всього кілька днів, — м’яко каже він. — У нас навіть не було справжнього побачення. Та й одного буде замало. Я хочу знати, що ти замовляєш у ресторані — легкий салат із мінералкою чи соковитий стейк із келихом вина. Яку музику слухаєш:  класику, важкий рок чи, може, старий джаз. Що тобі ближче: блукати нічними київськими вуличками чи танцювати у гучному клубі. Любиш цілуватися під дощем чи краще сховаєшся під дахом, загорнувшись у плед. А ще — чи посміхаєшся уві сні, чи хмуришся…

Він робить паузу й додає, серйозно дивлячись мені в очі:

— Поки я не знатиму всього цього, навіть не подумаю натякати на щось більше, ніж просто обійми.