Глава 21

Ганна

Вчора мені не хотілося їсти, тож я не вечеряла, а зранку прокинулася від того, що мій шлунок співав голосних пісень від голоду. Я б воліла перекусити на ходу і не зустрічатися з Дмитром, та коли заходжу на кухню, там  уже накритий стіл. Коли я заходжу туди, погляд мимоволі блукає по просторій кімнаті з великими вікнами, темними дерев’яними меблями та світло-сірими шторами, що ледь колишуться від ранкового вітерцю. 
Мій погляд ковзає по сервірованому столу з білою скатертиною, на якому вже чекають кава, свіжа випічка та тарілки з фруктами. І нарешті я помічаю Дмитра — він сидить у кінці столу й легким рухом руки запрошує мене приєднатися.

— Привіт, — кажу ввічливо посміхнувшись.

Не хочу здаватися невдячною. Звісно, він навряд чи сам готував цей сніданок і сервірував стіл, але все ж подбав про те, щоб наш перший ранок у статусі чоловіка й дружини виглядав традиційно. Хоча кого я обманюю? Цей шлюб — фарс. Ділова угода, вигідна лише моєму батькові, а мої почуття, як завжди, ніхто навіть не враховує.

Залишившись із Дмитром наодинці, я ніяковію й не знаю, куди подіти очі. Щоб відволіктися, хапаю телефон і відкриваю стрічку новин — і ледь не вдавлююся кавою.

— Ти бачив? — одразу запитую я, не витримавши.

Він підіймає на мене брову:

—  Що саме?

— У “Столичних плітках” написали про наше весілля… — я зітхаю й відводжу погляд у вікно. 

Дмитро не поспішає відповідати, відпиває ковток кави й нарешті каже:

— І що там такого?

— «Старша дочка Олексія Довженка знову вийшла заміж. Нагадуємо, що її перший чоловік, Тарас Мельник, загинув при загадкових обставинах менше ніж за рік після весілля. — Я іронічно кривлюся. — Вони подають це так, ніби я чорна вдова.

— Але ти ж не така? — він дивиться на мене з ледь помітною усмішкою.

Я стискаю кулаки й бурмочу:

— Ти прекрасно знаєш відповідь.

Він ставить чашку й нахиляється ближче:

— Ганно, хай там що пишуть. Головне — ніхто не знає правди. І ніхто її не дізнається, якщо ми цього не захочемо.

Я хитаю головою, намагаючись придушити хвилю злості:

— Легко тобі говорити. А мені жити з цим ярликом.

— Розслабся і дозволь собі просто насолоджуватися життям.

Я різко обертаюся на його голос і ошелешено дивлюся в його холодні, немов крига, очі. Потім мій погляд ковзає по чітких вилицях, квадратному підборіддю та рівному носі. Темне волосся Дмитра скуйовджене й неслухняно стирчить у різні боки.

— Ми можемо поговорити? — тихо питаю я й одразу переходжу до головного: Чого ти від мене хочеш, Дмитре?

— У якому сенсі? — його брови здивовано злітають угору.

— Ти одружився зі мною, зробив мого батька залежним від себе. Що далі?

Він дивиться на мене, наче не розуміє, звідки стільки злості.

— Думаєш, я хочу використати тебе?

— Ти вже це робиш.

— І як же саме?

— Привіз у свій дім, замкнув поряд із собою. — Я важко зітхаю, відчуваючи, як у грудях стискається. — Господи, я навіть не уявляла, що все буде саме так…

Він простягає руку до мого обличчя й проводить пальцем по губах. Від його дотику в мені знову оживають небажані спогади, і я відскакую від нього, наче обпечена. Дмитро зводить брови й пильно дивиться на мене своїми крижаними очима.

— Спершу ти маєш перестати боятися моїх дотиків, — каже він тихо, але твердо. — Як твій чоловік, я неминуче буду торкатися тебе.

— Навіщо? — запитую я, зводячи підборіддя.

— Бо так роблять ті, хто справді одружується з почуттів, а не з примусу.

— Я не збираюся з тобою спати, — випалюю я.

— Я й не пропонував, — його голос залишається спокійним. В ньому жодної іронії чи глузування.

— І цілувати тебе я теж не буду.

Куточок його губ ледь помітно смикається, та він не відводить погляду.

— Не квапся з відповіддю, — повільно вимовляє Дмитро. — Краще давай зробимо ось що: я запрошу тебе на побачення.

Я кліпаю, не вірячи почутому.

— Навіщо?

— Навіщо люди взагалі ходять на побачення? Щоб сподобатися одне одному, — спокійно відповідає Дмитро. — Але нам цього не потрібно, адже наші стосунки — суцільна фальш.

Його губи розтягуються в усмішці, такій тепло-невимушеній, що я раптом відчуваю, як всередині мене щось перевертається. Наче у грудях злетіла сотня метеликів, змушуючи моє тіло тремтіти. Я не розумію, чому це відбувається. Адже він дратує мене до нестями!

— Іди сюди, — раптом каже Дмитро.

Метелики в ту ж мить зникають. Їхнє місце займає холодний страх. Я дивлюся на нього широко розплющеними очима й різко підводжуся, шукаючи порятунку.