Глава 20

Ганна

зда розбитою дорогою дедалі дужче дратує мене. Колеса джипа ковзають на сипкому піску, і я мимоволі зойкаю, вчепившись нігтями в шкіряне сидіння.
— Не любиш пригод, так? — з насмішкою кидає Дмитро.
— Абсолютно, — визнаю я, не зводячи погляду з дороги.
Він тихо сміється, а я полегшено видихаю лише тоді, коли машина нарешті виривається з напівтемного лісу й плавно виїжджає на рівний асфальт.
— Нарешті, — шепочу й майже відразу відчиняю дверцята, коли водій зупиняє авто.
Вибравшись назовні, я оглядаю вузьку вулицю з високими парканами, що тягнуться обабіч, немов мовчазні охоронці.
— Дуже сподіваюся, що твої сусіди пристойні люди, — бурмочу, дивлячись на глухі стіни. — Бо інакше навіщо так ховатися за цими мурами?
Широка брама безшумно від’їжджає вбік, і я завмираю, не стримавши тихого аху.

Я вдивляюся у темні стіни будинку, що нагадують оселю воїна з давніх легенд — величну, сувору, мовчазну.

— Це… неймовірно, — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях розливається дивне захоплення.
— Ти справді гадала, що я мешкаю в наметі? — сміється Дмитро й легким дотиком відсуває мене убік, щоб Ігор зміг заїхати у двір. — Ласкаво прошу, Ганно.
Його слова викликають у мене небезпечний клубок у горлі, але я стримую сльози, не бажаючи плакати при ньому.
Біля входу розкинувся невеликий дворик із різьбленою лавою, кущами гірської лаванди та вузьким струмком, що спадає з каменю в мініатюрний водоспад.

— У всіх дівчат стільки речей, коли вони переїжджають до чоловіка? — жартує Дмитро, починаючи витягати з багажника мої сумки. — Що там у тебе?
— Доглядова косметика, декоративна косметика, теплі речі, ноутбук, піжама, капці, ще трохи косметики, — перераховую я з відтінком сарказму. — Тобі потрібен повний список у письмовому вигляді?

— Можна й без списку. Просто я дещо здивований. Гаразд, ходімо, — він різко зачиняє багажник.

— Ти боїшся, що я займу в твоєму домі занадто багато місця? — не стримую роздратування й кидаю йому. — У такому випадку треба було залишити мене в батька.

— Чому ти постійно така сердита? Навіть якщо так — що змінилося б? Ти справді залишилася б з Олексієм після всього, що сталося?

— Можливо, — бурмочу я, хоча чудово розумію: ноги моєї більше ніколи не буде в тому домі.

Дмитро випрямляється, і сонячні промені торкаються його волосся, надаючи йому глибокого темного відтінку. Мимоволі ловлю себе на тому, що помічаю, наскільки він гарний. На мить уявляється заборонений образ нашої близькості… але він відразу спотворюється страхом. Серце несамовито калатає, дихання рветься уривками.

Він кидає сумки на землю й раптово  повертає голову в мій бік.

— Чорт, — видихає Дмитро, і наступної миті його долоні обхоплюють мої щоки, а його обличчя опиняється в небезпечній близькості від мого.

— Ти в безпеці, Ганно, — промовляє він тихо й спокійно. Я відчуваю його подих на своїх губах. — Клянусь, я ніколи не підніму на тебе руку й не примушуватиму до того, чого ти не хочеш.

Попри паніку, я вчіплююся в ці слова, як у рятівний канат. Вони проникають у глибину свідомості, і поступово моє дихання вирівнюється. Коли туман страху починає розсіюватися, я раптом розумію: ми дихаємо в одному ритмі.

Він нахиляє голову, і його риси неймовірно м’якшають.

— Віриш мені?

Я усвідомлюю, що це вже вдруге Дмитро відчуває той момент, коли я втрачаю контроль над емоціями. Затамувавши подих, не відводячи погляду, відповідаю:

— Так.

Його великий палець ледь торкається моєї вилиці, і, перш ніж я встигаю відсунутися, він нахиляється й торкається губами мого чола.

Я продовжую дивитися на Дмитра, не певна, чи можу довіряти кожному його слову.

— То ти справді не проти, якщо в нашому шлюбі не буде… цього? — питаю, і коли він киває, лише похитую головою. — Мені важко в це повірити.

— Ти занадто все ускладнюєш, — кидає Дмитро, відчиняючи двері та жестом запрошуючи мене пройти першою.

Обурення підступає до горла. Це я ускладнюю? А хто поставив батькові такі умови, що фактично зв’язав мене по руках і ногах?

— Не розумію, навіщо ти це сказав, — ціджу я, проходячи повз нього. — Ти ж чудово знаєш: за інших обставин я б ніколи… Ніколи не погодилася б на це. Тож не чекай від мене посмішок і кави зранку.

Кілька секунд ми стоїмо одне проти одного у важкій тиші. Нарешті Дмитро зітхає й говорить примирливо:

— Гаразд, не злись. Згоден, обставини, за яких ми познайомилися, м’яко кажучи, далекі від нормальних. Але я обіцяю: зроблю все, щоб у цьому домі ти почувалася комфортно.

Я стискаю губи й відповідаю глухим «угу». Злість трохи вщухає, але гіркий осад лишається. Адже саме через нього я втратила не тільки сім’ю, а й відчуття власної гідності. 

— Ганно, ти ще довго там збираєшся стояти? — усміхається він, вириваючи мене з власних думок.

Невпевненими кроками я проходжу коридор і зупиняюся біля дверей спальні. Дмитро стоїть у проході, нерухомо, загороджуючи шлях. Його блакитні очі пильно ковзають по мені, і цей погляд змушує серце калатати швидше. Я відводжу очі, ковтаю, а тоді роблю короткий видих і проходжу повз нього.

— Ти втомилася і перенервувала, — каже Дмитро, вже беручись за дверну ручку. Але перш ніж вийти, зупиняється, дивиться на мене через плече й додає: — Відпочинь.

Я здивовано підіймаю брови, коли він кидає мені ледь помітну усмішку і виходить. 

Я тихо зачиняю двері спальні й, помітивши ключ у замку, швидко повертаю його. Потім підходжу до вікна й, вдивляючись у неймовірний краєвид, мимоволі прикушую нижню губу.
Я не можу сидіти тут вічно, та й не настільки наївна, щоб вірити — замкнені двері зупинять Дмитра, якщо він вирішить увійти.
І тільки зараз усвідомлюю: він справді виділив мені окрему кімнату. Не наполягає, щоб я спала з ним в одному ліжку.
Від цієї думки мої очі мимоволі розширюються, а в грудях обережно прокидається надія.
Дмитро досі робив усе, щоб заспокоїти мене. І якщо говорити про будь-яку близькість… то, окрім поцілунків у чоло, між нами нічого не було.