Глава 19

Дмитро

Я проводжаю Ганну поглядом, доки її силует не зникає за дверима, і лише тоді потискаю руку Довженка.
Мій погляд ковзає на молодого хлопця, що стоїть, мов укопаний, не розуміючи, що робити далі. Мабуть, це найдивніше весілля, яке він коли-небудь бачив. Я коротко киваю йому:

— Вільний.

Він майже тікає, і коли його кроки зникають у тиші, я знову повертаюсь до Довженка:

— Чекаю звіти та всі матеріали, про які ми домовлялися, в останній день кожного місяця. Запізнишся або приховаєш хоч дрібницю — наші домовленості скасовуються. Назавжди.

Довженко наливається червоним, але стримується й мовчки киває.

Закінчивши розмову, я заходжу в будинок, перетинаю хол і зупиняюся біля дверей.

Поглядом вказую на валізи й кидаю команду Ігорю, який щойно відігравав роль шафера:

— Завантаж у машину. Виїжджаємо.

— Гаразд, друже, — відповідає він і одразу береться до роботи.

Роздратування в мені росте, нерви давно на межі.  Я переводжу погляд на верхній майданчик сходів, чекаючи, коли з’явиться Ганна.

— Може, краще залишити її тут, під моїм наглядом? — обережно пропонує Довженко.

Я дивлюся на нього, на людину, яка мала б щезнути з мого життя ще вчора.

— Ні.

Він вагається, і я відчуваю, як від нього хвилями йде напруга, перш ніж він усе ж наважується сказати:

— Думав, ти не захочеш, щоб моя дочка… мозолила тобі очі.

Я змушую Довженка замовкнути одним лише поглядом, й не вважаю за потрібне відповідати.

Нарешті з’являються моя дружина, і я полегшено зітхаю.

Ганна одягнена в чорні джинси й простий светр, виглядає так, ніби збирається на похорон, а не вирушає у будинок свого чоловіка. 

Я намагаюся надати своєму обличчю м’якшого виразу, щоб не лякати її ще більше, й силоміць витискаю з себе посмішку, коли вона кидає на мене короткий погляд.

— Готова? — запитую.

— Ні, — бурмоче вона, проходячи повз мене.

Не попрощавшись із батьком, Ганна прямує до позашляховика, де вже чекає Ігор, і займає місце на задньому сидінні.

Ну що ж, почалося. Я розстібаю куртку й виходжу з будівлі. Знявши куртку, кидаю її в відчинений багажник і сам вмощуюся поряд з Ганною.

Коротким жестом віддаю команду рушати, і Ігор заводить двигун, ведучи авто до воріт. Ганна навіть не озирається, а я, спостерігаючи за нею, чую в її сумці короткий сигнал повідомлення.

Вона дістає телефон, і я без жодних докорів сумління читаю текст на екрані.

Софія:

Зі мною все гаразд. Як ситуація вдома?

Ганна кілька секунд просто дивиться на екран, а тоді швидко набирає відповідь:

Ганна:

У мене все добре. Залишайся поки там, де ти є. Я повідомлю, коли можна буде повернутися

Софія:

Я не готова повертатися.

Ганна:

Просто будь обережна й тримай зв'язок. Дай знати, якщо знадобиться допомога.

Софія:

Домовилися. У тебе були проблеми через мою втечу?

Ганна:

Ні. Усе під контролем. Не хвилюйся за мене.

— Ти не збираєшся їй сказати, що ми щойно взяли шлюб? — запитую я, вловлюючи її погляд.

Вона затримує на мені очі.

— Ні. Це лише викличе в неї паніку.

Я хитаю головою.

— Ти занадто зациклюєшся на її реакції.

Вона невдоволено цокає язиком, прибирає телефон у сумку й відвертається до вікна, і я бачу в її профілі, що вона не збирається обговорювати це далі.

Поки Ігор вів нас вузькими вулицями передмістя, я краєм ока спостерігав за Ганною. Її пальці, зімкнуті на колінах, були так напружені, що кісточки побіліли. Від неї буквально виходила хвиля стриманого страху — вона час від часу важко ковтала, ніби намагаючись придушити його всередині.

Щоб розбити цю гнітючу тишу, я заговорив:

— Мій будинок на околиці. Живу там давно, усі сусіди одне одного знають, чужих не буває. Там ми зможемо працювати без ризику витоку інформації.

— Чудово, — тихо промовила вона. — Ніхто й не знатиме, де мене шукати.

Не зовсім ту реакцію я чекав. Ми знову занурилися в тягучу мовчанку. Нарешті я запитав:

— У тебе є все необхідне? Маю багато роботи, до міста виберемось не раніше середи.

Її пальці стиснулися ще міцніше.

Вважаючи, що їй потрібно це почути, я додав, трохи повільніше й чіткіше:

— Поруч зі мною тобі нічого не загрожує.

— Так, ти вже казав мені це, — хрипко відповідає вона, не піднімаючи очей. Не глянувши в мій бік, вона запитує: Скільки часу займе дорога?

— Годину, — відповідаю я, вдихаючи глибше. — А від знаку “Київ” до дому ще майже пів години вулицями приватного сектору.

Ганна лише киває, втупившись у свої коліна. Мені навіть починає бракувати її уїдливих зауважень.

— Дивно, що церемонія пройшла гладко, — кажу я, навмисне провокуючи її.

Я б краще вислухав її колючі репліки, ніж це гнітюче мовчання.

— А було б інакше, якби я чинила опір? — питає вона беземоційним голосом.

— Ні, — бурмочу я, відводячи погляд у вікно.

Я не відводжу від неї погляду, і лише коли авто перетинає позначку “Київ”, вона повільно повертає голову та зустрічає мій погляд.

— Чого ти хочеш, Дмитре?

— Ти напружена, і мені зовсім не подобається, що ти глушиш свої емоції. Припини стримуватись і скажи мені все, що думаєш.

Вона примружує очі, вивчаючи мене.

— Ти хочеш, щоб я сперечалася з тобою?

Я знизую плечима.

— Якщо тобі від цього стане легше.

Вона видихає важко й гірко, похитуючи головою.

— Єдине, що могло б змусити мене почуватися краще, — це повернення Софії та усвідомлення, що весілля ніколи не було, — відрізає вона й відвертає обличчя. — Але я не отримаю ні того, ні іншого. То який сенс сперечатися з тобою?