Глава 18

Ганна

Я зачиняю за собою двері спальні й встигаю зробити лише кілька кроків, перш ніж ноги підкошуються. Опускаюся на підлогу, з грудей вириваються рвані, глухі схлипи.
Минуло всього кілька годин відтоді, як Софія пішла, а тепер я — приречена стати дружиною Дмитра.

Судомно хапаюся за тканину сорочки, ніби можу втиснути в себе цей беззвучний, безнадійний крик, що розриває мене зсередини. Після всього, що я зробила заради сестри, вона так і не наважилася повністю мені довіритися й зізнатися, що йде.

Я пропонувала себе в жертву, але ніколи по-справжньому не вірила, що це станеться. А якщо й трапиться — то шлюб мав залишитися формальністю.

Тепер усе інакше.

Дмитро двічі рятував мені життя і вдарив батька лише за те, що той підняв на мене руку. Він ніколи б не боровся так, якби не сподівався на більше, ніж фіктивний союз.

У свідомості раптово спалахує образ — його руки на моїх плечах, його тіло, що притискає мене до ліжка.

Моє дихання стає уривчастим, серце б’ється так шалено, що кожен удар відлунює болем у грудях.

Я наче захлинаюся повітрям, коли жахливий образ витісняє з голови всі інші думки. Перед очима темніє, світ повільно тоне в густому мороці.

І все ж, десь глибоко всередині ще тліє крихітна іскра віри: одного дня все стане краще.

А якщо Дмитро справді не збрехав і не торкатиметься мене? Чи можу я дозволити собі на це сподіватися?

Відповідей немає. Лише важке, безсиле зітхання.

Виснажена, я повільно підводжуся з підлоги, тихо стогнучи від болю в кожному м'язі. Підходжу до підвіконня, де лежить мій телефон, і хапаю його холодними, тремтячими пальцями.

Відкриваю чат із сестрою, ще раз перечитую її останнє повідомлення… і нарешті пишу відповідь:

Я:

Я б поїхала з тобою. Будь обережна і виходь на зв’язок. Люблю тебе понад усе на світі.

Натискаю «надіслати» й бачу на екрані — вже перша ночі.

Знаючи, що сон не прийде, переводжу погляд на шафу.

Зібрати речі й поїхати з Дмитром… чи відмовитися від шлюбу?

Він ударив мого батька лише за ляпас. Сумніваюся, що мій протест щось змінить — швидше за все, він просто винесе мене з дому, як мисливець свою здобич.

Боже…

Серце б’ється все швидше, роздратоване зітхання виривається з грудей.

Істерики ще ніколи не закінчувалися добре, тому я заплющую очі й роблю кілька глибоких вдихів, змушуючи себе заспокоїтись.

Щойно пульс вирівнюється, я підходжу до шафи та розчиняю дверцята.

Востаннє я збирала речі перед весіллям із Тарасом. Тоді була щаслива, як будь-яка молода дівчина, закохана до нестями. Моє серце билося від очікування ніжності… Та замість цього в першу ж шлюбну ніч я побачила лише п’яний, каламутний погляд і почула різке звинувачення в тому, що я «недостатньо пристрасна» — лише тому, що в нього нічого не вийшло.

Я дістаю сумки з верхньої полиці й кладу їх на ліжко. Немов засуджена, що чекає вироку, повільно складаю одяг — річ за річчю. З кожним рухом тягар на грудях стає важчим, а повітря в кімнаті — густішим і задушливим.

Коли за вікном починає світлішати, я спускаю сумки до вхідних дверей і тихо залишаю їх на підлозі, наче ставлю крапку в одній частині свого життя, щоб почати іншу — ще більш невідомо яку.

Повернувшись у кімнату, швидко приймаю душ, витираюся й натягую чорні джинси та светр, які обрала для церемонії.

Жодних білих суконь. Жодних весільних атрибутів.

Я навіть не намагаюся виглядати як наречена.

Я заплітаю волосся в тугу косу, щоб жодне пасмо не спадало на обличчя, і накладаю макіяж, щоб приховати сліди безсонної ночі і сліз. Не хочу, щоб Дмитро бачив мене зломленою.

Вибору в мене немає, але я принаймні можу не дати йому жодного задоволення від моєї покірності.

Щойно я відсуваю стілець від туалетного столика, у двері лунає стук. Я мовчу.  Та це не зупиняє непроханого гостя — двері тихо відчиняються.

До кімнати заходить батько, на руці — чохол для одягу. Я повільно хитаю головою, і в моєму погляді немає  згоди.

— Я не вдягну те, що там, — різко кидаю я.

Він мовчки кладе чохол на моє ліжко й піднімає брову, оглядаючи мене з холодною оцінкою.

— Ганно, — його голос ріже повітря, — тебе ніхто не тягнув за язика. Ти сама обрала цю стежку. Тож будь сміливою… до самого кінця. 

Ці слова, сказані тихим, майже лагідним тоном, збивають мене з пантелику, і стримані досі емоції рвуться назовні.

Я починаю плакати. Батько швидко підходить і міцно обіймає — щиро, по-справжньому.

Я й не здогадувалася, як відчайдушно мені зараз потрібне хоч якесь тепло. І хоч злість на нього досі пульсує в мені, я притискаюся ближче, дозволяючи собі на мить побути слабкою. Сльози стікають безупинно, губи тремтять у беззвучних схлипах.

Та вже за мить він м’яко відсторонює мене, нахиляє голову й дивиться так, ніби без слів запитує: «Тобі вже легше?»

Цей зрив нічого не змінив у моєму житті, але тягар у грудях став трохи легшим.

Батько виходить, а я залишаюся з крихтою обнадійливої впевненості: іншого виходу немає — треба зібратися й зустріти наступне випробування з піднятою головою.

Я піднімаю чохол із вбранням і довго вдивляюся в нього, наче намагаюся вгадати майбутнє. Чи буде там хоч крапля спокою? Про щастя я навіть не дозволяю собі мріяти.

Зрештою зітхаю, приймаючи неминуче. Поки я виконуватиму накази чоловіка — я в безпеці. Принаймні, він так казав.

Не бажаючи давати Дмитрові зайвий привід розлютитися, повільно розстібаю блискавку чохла й витягую весільну сукню.

Одному Богу відомо, де він її дістав… і чому так впевнений, що я її одягну.

З небажанням стягую джинси та светр, наче знімаю з себе останній захист, і натягую сукню.

Краєм ока дивлюся в дзеркало: вона сидить на мені ідеально. Надто ідеально. Елегантна, розкішна… і водночас схожа на кайдани, тільки пошиті з тканини.