Глава 16

Після розмови, що завершилася нічим, я відчувала, як емоції тримаються на межі зриву.
Звістка про те, що саме Дмитро допомагав батькові позбутися Мельника, стала справжнім шоком. Я завжди жартувала, що надішлю листівку з подякою тому, хто це зробить, але тепер, коли знаю, хто врятував мене від життя в пеклі, сама не розумію, що відчуваю.

Вдячність змішується з приголомшенням, що пронизує мене до самих кісток.
Він урятував мене й від людей з «Тріади».
Та найбільше мене непокоїть навіть не те, що Тарас загинув не через власну необережність за кермом. І навіть не те, що йому «допомогли» піти з цього світу.

Найстрашніше — усвідомлення, що людина, яку я любила і якій довіряла, брехала мені все життя.
І ще — той холодний факт, що ті, хто мав би стояти на сторожі закону, насправді були втягнуті в темні, брудні справи.

Двічі я завдячую Дмитрові власним життям. Господи… як узагалі можна віддячити такій людині?
А ще — його реакція на те, що Тарас жорстоко поводився зі мною, була вибуховою. Я й гадки не мала, що він здатен на таку лють. Розлютився так, що мені стало по-справжньому моторошно.

Я підводжуся, роблю глибокий вдих і виходжу зі своєї кімнати. Зупиняюся біля дверей номера Софії, стукаю й одразу заходжу.

Її немає. Я проходжу всередину і зазираю у ванну. На гачку висить пухнастий білий халат, а рушники складені в охайний стосик. Я очікувала побачити Софію — розслаблену, в хмарі духмяної піни, з музикою у навушниках, тому й не чує, як я заходжу.

Повертаюся в кімнату і сідаю на високе м’яке ліжко. Тим дивніше, що її тут немає. Уже досить пізно. Де вона може бути о цій порі? Хіба що в барі.

В уяві миттю постає сцена: розлючений батько, який бачить у її руці склянку. Він категорично забороняє нам вживати міцний алкоголь, хоч ми обидві давно повнолітні. Вважає своїм обов’язком виховувати нас у суворості, щоб жодна тінь не впала на репутацію дівчаток із «хорошої родини».

Я невесело всміхаюся. Схоже, пристойно поводитися в нашій сім’ї маємо лише ми з Софією. Але де ж вона зараз?

— Клянуся, якщо вони дотиснули її за вечерею, я цього так не залишу, — бурчу собі під ніс, розвертаюся й вибігаю з її кімнати.

Швидко спускаюся сходами. У холі бачу батька, який прямує до своєї кімнати.

— Де Софія? — кидаю, коли він проходить повз мене.

Він навіть не сповільнює кроку, лише знизує плечима:

— Мабуть, у себе. Вона пропустила вечерю.

Зупиняється, щоб подивитися мені в очі:

— Ховатися не допоможе. Ми закінчимо цю розмову сьогодні ввечері. Передай їй, щоб спустилася.

— Її там немає, — відповідаю. — Я щойно перевірила.

Батько киває у бік розсувних дверей на терасу:

— Може, вона надворі.

Важке зітхання виривається з моїх грудей, мабуть, уже в сотий раз за сьогодні. Я прямую до скляних дверей, думаючи, що Софія ні за що не вийшла надвір, ризикуючи зіткнутися з Дмитром.

Та раптом по спині пробігає крижаний холод, змушуючи мене зупинитися. Різко розвернувшись, я майже біжу назад до її кімнати. Розчиняю двері й швидко окидаю поглядом туалетний столик та інші меблі.
Біля дзеркала лежить акуратно складений аркуш паперу. В ту ж мить у мене холоне кров у жилах.
Підбігаю, хапаю записку  й розгортаю її тремтячими пальцями.

Ганно,
Мені потрібно поїхати. Будь ласка, не хвилюйся. Настав час поводитися, як доросла.
Люблю тебе понад усе.
Софія.

— Ні… — шепочу я, знову й знову пробігаючи очима її рівний, впевнений почерк. — Господи, Софіє!
Розвертаюся й мчу до своєї спальні. На підвіконні, поруч із кріслом, лежить мій телефон. Я хапаю його й тремтячими пальцями швидко набираю номер сестри.

Гудок лунає чотири рази, перш ніж виклик скидають.

— Господи, Софіє… — шепочу, відкриваючи наш чат.
Я:
Скажи, де ти. Я приїду за тобою.

Серце калатає так шалено, що ось-ось вистрибне з грудей, поки я дивлюся, як вона читає повідомлення.

СОФІЯ:
Будь ласка, не злись і зрозумій, що я маю зробити це сама. Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробила. Люблю тебе.

Мої губи мимоволі розтуляються, а очі застилає волога пелена. Вона втекла… і залишила мене саму.
Біль накочує так різко, що я впускаю телефон на підлогу й завмираю, втупившись у темряву за вікном.
Софія залишила мене.

Не знаю, скільки часу минає, перш ніж тишу розрізає різкий, різонучий звук дзвінка. За мить лунає голос батька, жорсткий і владний:

— Я наказав вам прийти до мене в кімнату. Мені ще довго чекати?

— Іду, — шепочу, відчуваючи, як серце розсипається на друзки.

— Ганно? — озивається він уже тихіше. — Ти в порядку?

Ні. Я зовсім не в порядку.

Я пообіцяла Софії, що захищатиму її, а вона… не повірила мені. Замість цього втекла. Втекла від мене.

— Так, — ледве чутно бурмочу, — спущуся за хвилину.

— Добре, — відповідає батько й роз’єднує виклик.

Останні крихти сил, які ще залишалися, щоб протистояти батькові та Дмитрові, розтанули. Разом із від’їздом Софії зникла і сама причина боротися.

Відчуваю себе покинутою й розгубленою. Проводжу тремтячою рукою по волоссю, намагаючись упорядкувати хоча б зовнішній вигляд, коли всередині — суцільний хаос.

Не можу повірити, що вона це зробила. З грудей виривається уривчастий подих, по щоці скочується сльоза. Я швидко стираю її подушечками пальців, ніби прагну стерти й сам біль.

Горло стискається, я намагаюся стримати ридання, але марно.

— Ганно! Софіє! — батьків голос глухо розноситься коридором, відбиваючись луною від стін.

Мої ноги рухаються самі, але з кожним кроком світ навколо ніби темнішає.
Я не раз казала, що вийду заміж за Дмитра. Та тепер, коли ця можливість стала реальною, власний страх затуляє навіть тривогу за безпеку Софії.

Вона — поза його досяжністю. А я залишаюся прямо на лінії вогню.