Глава 14

Ганна

Я несу тарілку із сирниками, які взяла зі стола, до кімнати Дмитра. Не тому, що він мені небайдужий, а тому, що так правильно. Він проявив таку неочікувану турботу і навіть ніжність, коли я обпеклася. Тож мінімум, що я можу зробити, — подбати, аби він поїв.
Саме цю брехню я повторюю собі, коли стукаю у двері.

Дмитро відчиняє майже одразу, і я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, простягаю тарілку.

— Тобі треба поїсти.

Він бере її, але не відповідає. Лише дивиться на мене так пильно, що від цього погляду по спині пробігають сироти. Нервово ковтаю й розвертаюся, намірившись швидше повернутися до свого відпочинку біля басейну..

Я встигаю лише минути клумбу з трояндами, що оточує котедж, як Дмитро раптово опиняється поруч. Його кроки безшумні, і я навіть не помітила, як він наздогнав мене.

Кидаю погляд через плече — тарілки в його руках вже немає, двері зачинені.

— Ти не збирався їсти? — запитую, не приховуючи здивування.

Він лише похитує головою.

— Але ж ти сам приготував усе це, — заперечую я.

Його голос звучить низько і дуже тихо:

— Я готував для тебе.

Я сповільнила крок. Що? Навіщо він хоче готувати для мене?

Його руки лягли на мої плечі й м’яко стиснули. Здавалося, мої легені зменшилися вдвічі, і раптом стало важко дихати. Він дивився на мої губи й мовчав. Я, наче зачарована, не могла відвести погляду від кінчика його язика, яким він ледь помітно провів по нижній губі.

Цей простий рух викликав у моїй голові вибух рожевих іскор. Я втратила здатність мислити тверезо й потягнулася до його губ за поцілунком.

Та жорстока реальність швидко повернула мене до тями. Дмитро легко струснув мене, наче змахуючи залишки сну.

Коли фокус повернувся, і навколишні предмети знову набули чітких контурів, він розвернув мене обличчям до котеджу й легенько підштовхнув у спину, задаючи напрямок руху.

— Поклич сестру і чекай мене в кімнаті твого батька, —  коротко наказує Дмитро.

Потім обганяє мене і першим зникає за скляними французькими дверима. Мої ноги підкошуються, і я проводжаю його поглядом, поки він упевнено крокує через фоє. Усередині все стискається від тривоги, але я примушую себе піднятися сходами.

Дійшовши до дверей кімнати Софії, я  стукаю й одразу відчиняю їх. Вона стоїть перед вікном, схрестивши руки на грудях, і дивиться кудись у глибину двору.

— Дмитро хоче, щоб ми з тобою прийшли в татову кімнату, — кажу я, намагаючись випромінювати впевненість, роблячи голос максимально веселим і безтурботним.

Вона повільно обертається і дивиться на мене з тривогою.

— Навіщо ти ходила до нього?

— Звідки ти… Бо він сам смажив ті сирник, — відповідаю, відводячи очі. — Знаєш, я геть не вмію куховарити і спалила першу партію, а він…

Софія хитає головою і дивиться на мене ще уважніше.

— Ти ж не здаєшся?

— Ні! — я кидаюся до неї, беру за руку й заспокійливо проводжу долонею по її передпліччю. — Звичайно, ні.

Її губи злегка розтягуються в усмішці, але вона швидко зникає, коли Софія тихо запитує:

— Мені справді потрібно йти туди?

Я киваю, відчуваючи, як тягар напруження знову стискає плечі.

— Тримаймося разом, — кажу я, стискаючи руку сестри. — Ми повинні зупинити це безумство з вашим весіллям. Дмитро зовсім не той чоловік, який тобі потрібен.

Вона мовчки киває, а коли ми виходимо з її кімнати, бере мене під руку. Її погляд ковзає по моєму обличчю.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Так, — відповідаю я, наближаючись до сходів.

— Ти виглядаєш виснаженою, — шепоче вона.

Я обдаровую її підбадьорливою усмішкою.

— Я в порядку. Не хвилюйся.

Коли ми підходимо до батькової кімнати, звідти долинає голос Дмитра. Він говорить швидко і голосно, з нетерпінням і загрозою:

— Я не збираюся чекати тижнями, Олексію. Я вже не той зелений хлопчисько, яким ти колись помикав. Спробуєш тиснути на мене — і побачиш, що станеться.

— Вибач, — поспіхом відповідає батько. — Я сподівався, що матиму більше часу, щоб допомогти дівчатам звикнути до цієї ідеї.

Я першою переступаю поріг кімнати, відчуваючи, як Софія ховається за моєю спиною. Дмитро стоїть біля робочого столу. Навіть за містом батько не вміє розслабитися, тому обрав таку базу, де є все — і для роботи, і для відпочинку. Він навіть не обертається, коли холодно наказує:

— Заходьте!

— Сідай, — тихо кажу я сестрі, показуючи на вільний стілець. Софія слухняно опускається на сидіння, а я залишаюся стояти поруч, схрестивши руки на грудях.

Дмитро, як і раніше, не дивиться в наш бік. Його голос звучить рівно й відсторонено:

— Час прийти до остаточної угоди.

Я зустрічаюся поглядом із батьком і твердо промовляю:

— За минулу добу нічого не змінилося. Софія  нізащо не вийде заміж за Дмитра. Неважливо, скільки часу він пробуде тут — рік чи місяць. Моє рішення незмінне.

— Це не тобі вирішувати, Ганно! — різко кидає батько, і Софія злякано здригається.

Лише тепер Дмитро повільно повертається до нас. Його крижані очі впиваються в мої, і, не відводячи погляду, він вимовляє:

— Тоді я одружуся з тобою.

— Гаразд, — відповідаю я без жодних вагань.

Слово, ледь зірвавшись із моїх вуст, зависає в повітрі. Батько вибухає:

— Ні! — його голос надтріснутий, він метається поглядом між Дмитром і мною, перш ніж різко додати: — Ганна вже була заміжня. Тепер черга Софії.

Усередині мене все закипає. Я рвучко обертаюся до сестри, кладу їй руку на плече й кажу:

— Цього не буде!

Софія переводить широко розплющені очі із батька на мене, а потім нерішуче підводиться з крісла.

— Сядь, Софіє, — наказує батько. У його голосі вже бринить стримана злість, готова ось-ось вирватися.

— Іди, — різко кажу я, обхоплюючи сестру за плечі й м’яко, але наполегливо підштовхуючи до дверей. — І зачини за собою.