Глава 12

Ганна

Через те, що я майже не спала останні дві ночі, почуваюся, як зомбі, повільно переставляючи шезлонги біля басейну. Сонце сліпить так, що очі починають пекти, і я мружусь, намагаючись впоратися з цим.
Зрештою здаюся, опускаю рушник на край лежака й опускаюся на нього, прикриваючи повіки. У голові лише одна думка: якби ж то Станкович зник з нашого життя, було б набагато простіше. Його присутність тримає мене в напрузі, почуваюся, наче канатоходець на тонкому дроті. Софія нервує, і мені здається, що я теж на межі зриву.

Торкнувшись плетеної пляжної сумки, я дістаю флакон із сонцезахисним спреєм і намагаюся розпорошити його на плечі, але промахуюся — кілька бризок потрапляють мені просто в обличчя, змушуючи закашлятися. Очі нестерпно печуть, я наосліп шукаю пляшку з водою, щоб змити з себе залишки спрею.

Раптом флакон обережно, але рішуче забирають із моїх рук.

— Давай допоможу, — низьким голосом наказує Дмитро, стоячи просто над шезлонгом.

Я стискаю губи й відчуваю, як  обличчя перекошує від гніву.

— Я можу зробити це сама, — бурмочу крізь зуби. — Мені не потрібна твоя допомога.

Його крижано-блакитні очі зустрічають мій погляд — у них читається мовчазне: не зли мене.

— Відкинь голову, Ганно, — повторює він тоном, що не терпить заперечень.

Сьогодні на Дмитрові немає піджака. Рукави чорної сорочки закочені до ліктів, оголюючи міцні руки з рельєфними жилами. У цьому є щось первісно чоловіче, небезпечне — достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: ці руки здатні зламати будь-яку шию, особливо того, хто ризикне розбудити його демонів. У цій силі є дивне поєднання краси та загрози.

Мій погляд мимоволі підіймається вище — до його шиї. Три верхні ґудзики сорочки розстебнуті, і на вигині  чітко видніється великий, потворний шрам. Я ковтаю клубок у горлі, але коли наші погляди зустрічаються, відчуваю, як щоки обпікає жар. Поспіхом опускаю очі на свої голі коліна. 

Дмитро розприскує спрей на мої плечі, а потім повільно втирає його в шкіру, приділяючи надто багато уваги ділянці над верхньою частиною мого купальника. Я сиджу, наче зачарована, не наважуючись його зупинити. Його рухи неквапні, майже ніжні, і водночас відчувається прихована сила. Він обережно оминає місце, де з-під зелених трикутників тонкої тканини спокусливо визирають округлості моїх грудей.

Зібравшись із духом, я піднімаю погляд і зустрічаю його очі. В них палає якийсь одержимий блиск, від якого по моєму тілу пробігає хвиля безконтрольного тремтіння.

— Що ти робиш? — питаю, поправляючи купальник руками, що мені погано слухаються.

— Розслабся. Це лише дружній прояв уваги. Нічого забороненого, — на губах Дмитра заграла зухвала посмішка.

— Відмовся від Софії. Скажи батькові, що передумав, — благаю я, але відповіддю мені були презирливо скривлені губи Дмитра.

— Ганнусю, мене не цікавить твоя сестра. Я вже казав. Невже ти не зрозуміла? Мені потрібна ти, і я нізащо не відмовлюся від тебе.

Гарячими пальцями Дмитро провів по моїй щоці, погладжуючи шкіру. На якусь мить запанувала коротка тиша, яку порушує лише тихий плюскіт води. 

Раптом Дмитро торкнувся мого зап'ястя і тихо запитав:

— Ти вмієш готувати?

— Що? Це не твоя справа, — бурмочу, не відриваючи погляду від блакитної води.

— Добре, — у його голосі чути ледь вловиму усмішку. — А Софія вміє готувати?

Я різко підводжу очі й свердлю його поглядом, повним злості. Не бажаючи розповідати нічого про сестру, коротко кидаю:

— Я вмію готувати.

— Хмм, — видихає він, і низький звук виривається з його грудей, змушуючи мої щоки знову запалати. — Тоді приготуй мені сніданок.

— Що? Я тобі не служниця. І на території є ресторан. Можеш замовити будь-який сніданок.

— Я хочу сніданок приготований твоїми руками.

— Але… Ти… жартуєш?

— Хіба схоже? Я з’їздив в село і купив у милої бабці домашній сир і яйця. Хочу, щоб ти приготувала мені сирники.

Я все ще не вірила своїм вухам. Застигла з розтуленим ротом. Дмитро раптом грубо схопив мене за талію і поставив на ноги.

— Не змушуй мене повторювати двічі, — він торкнувся мого стегна рукою і розслаблено додав:Будь хорошою дівчинкою.

Я відчуваю себе беззахисною, і неохоче виконую його наказ. Наче навіжена, мчу до котеджу.

Забігаю на перший поверх, де розташована простора кухня, й починаю метушливо відчиняти шухляди, шукаючи велику миску, у якій можна було б замісити тісто. І справді — він подбав про все потрібне для сирників. Навіть приніс свіже домашнє вершкове масло.

Я придушую у собі небажане хвилювання, яке викликає цей чоловік, і зосереджуюся на плиті. Наливаю трохи олії на розігріту сковорідку, чекаю, поки вона зашипить, і викладаю першу порцію сирників.

Накриваю пательню прозорою кришкою намагаюся зосередитися на процесі, але відчуваю на собі пильний, фізично відчутний погляд Дмитра.

— Зроби вже фото, — бурмочу я, не озираючись. — Будеш ночами милуватися.

— Віддаю перевагу оригіналу, — спокійно відповідає він.

У кухню тихо заходить Софія. Не помітивши Дмитра, вона з полегшенням зітхає:

— У мене таке відчуття, що я ходжу по тонкому льоду. Як думаєш, ми можемо ще раз поговорити з татом?

Я ледь помітно киваю в бік, і Софія нарешті помічає Дмитра, що стоїть за великим вазоном із фікусом. В її очах спалахує паніка, і вона, не сказавши більше нічого, розвертається та вибігає з кухні.

Мій погляд повертається до Дмитра. Він проводжає Софію прищуреним, явно роздратованим поглядом. Коли помічає, що я спостерігаю за ним, повільно вимовляє:

— Важко повірити, що ви сестри.

Мій тон стає різким:

— Чому це?

— Вона зовсім не схожа на тебе. Здається, достатньо легкого подиху вітру — і її зіб’є з ніг.

— Не смій так говорити про мою сестру, — огризаюся я, а потім відчуваю запах гарі й вигукую: