Глава 11

Дмитро

Коли Ганна завмирає в моїх руках, а її подих стає уривчастим і пришвидшеним, моя хижа натура відступає. Я обережно повертаю її обличчям до себе й вдивляюся в очі.

У глибині її погляду спалахує паніка, і я розумію — зайшов надто далеко. Вона наче веде боротьбу сама з собою, намагаючись приборкати страх.

— Чорт, — тихо бурмочу я, міцніше стискаючи її плечі, і ще більше її лякаю.

Вона здригається, та не відводить очей. Її груди швидко здіймаються й опускаються, проте, на диво, вона не плаче і не кричить. Навпаки — піднімає підборіддя, і в її погляді знову спалахує той самий вогонь, який змусив мене звернути на неї увагу з першої ж нашої зустрічі.

Я розтискаю пальці, дозволяючи їй відступити на крок, і стежу, як вона вирівнює дихання. У мені борються два відчуття — задоволення від того, що вона не збирається кликати допомогу, і гірке усвідомлення: я знову перетнув межу, яка може загнати нас обох надто далеко.

У мені знову спалахує небажане, майже небезпечне відчуття. Мій погляд зупинився на її напівоголених грудях, і я не міг відвести очей від глибокої западинки між ними.

Нервовим рухом вона обхопила себе руками, намагаючись прикритися від мого погляду. Дивлячись на цю жінку, я розумів: вона занадто сильно впливає на мене. Вона не дратує, як мала б, — навпаки, захоплює, і це має насторожувати.

Але ні. Це стає звичкою. Залежністю.

— Я гадав, ми домовилися Ганно, — промовив майже беззвучно. — Якщо я тобі не подобаюся, то доведеться твоїй сестрі стати мені за справжню дружину. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Що тобі від мене треба? — рвано виштовхує з себе слова дівчина. — Що тобі взагалі треба? Ти тварина, яка звикла отримувати бажане силою?

— Що треба? — удаю, що серйозно замислився над цим питанням, хоча сьогодні за вечерею, коли обидві сестри сиділи переді мною, вже знав, що збираюся робити. 

Мені не потрібна маленька налякана мишка. Мені потрібна ця дика кішка. Якусь мить я буквально торкався її поглядом, змушуючи тремтіти від страху та невизначеності, а потім ледь чутно заговорив:

— Я хочу твої руки. Твої губи. Твої стегна. Стільки, скільки мені це буде потрібно. Ти повністю довіриш мені своє тіло.

— Лише тіло? — видихнула Ганна.

— Хочу, щоб ти зігрівала мою постіль, дарувала свою ніжність і ласку. І так довго, як я того забажаю. Тоді можеш бути певна, я навіть пальцем не торкнуся твоєї тендітної сестрички.

Перш ніж встигаю зупинити себе, рука сама тягнеться, щоб прибрати з її щоки м’яке пасмо волосся. Кінчиками пальців я обводжу лінію її підборіддя і зупиняюся на губах. Великий палець легко торкається нижньої, і я стираю з неї провокаційну червону помаду.

— Будуть ще якісь побажання? 

— Здається, тепер ти зрозуміла мене правильно, — шепочу я. — Ще можеш частіше пестити мене губами.

— Губами? — пробурмотіла, задивившись на мій рот.

— Так, можемо розпочати просто зараз. Згораю від нетерпіння дізнатися, які вони на смак.

У напівтемряві кімнати зависла важка тягуча тиша. Я провів пальцем по її гарячій щоці. Її очі, що блищали гнівом, пропалювали в мені діру. Я не міг більше контролювати свої інстинкти. Грубо обхопив її за талію і притягнув до себе. Уткнувся носом в шию і, наче наркоман, вдихав її аромат, несила зупинитися. 

В моїх обіймах, вона тремтіла і стукотіла зубами. Невже вона настільки боїться мене? Вона була заміжня, має знати, що відбувається між чоловіком і жінкою у ліжку. Чому ж тоді труситься, як незайманка?

— І що тепер? — прошепотіла, не дивлячись на мене, — ти зараз візьмеш мене силою?

— Ніколи не займався подібною дикістю, — гаркнув, бо дівчисько почала мене дратувати. — Навколо повно дівок, які з радістю вистрибнуть з трусів, варто лише поманити. 

— Я не збираюся вистрибувати із трусів, — Ганна підняла підборіддя і з викликом подивилася на мене. — Забагато честі для такого, як ти.

— Ось такою ти мені більше подобаєшся, — кутики моїх губ мимоволі піднялися. — Та я б не був таким упевненим на твоєму місці, кішечко. Я не збираюся ні до чого примушувати тебе. Ти прийдеш і попросиш сама. Тільки не барися. Не забувай, до весілля не так багато часу. Ваш батько поспішає влаштувати щастя Софії. 

Похитавши головою, я відходжу від неї й тихо виходжу з кімнати. Прямую до сходів, я відчуваю, як у голові пульсує одна думка: мені слід бути насторожі поруч із цією жінкою, інакше неприємностей не уникнути.

Коли спускаюся у фоє й уже збираюся пройти через французькі двері, з кабінету виходить Олексій. Він виглядає здивованим моєю появою.

— Думав, ти вже спиш, — каже він, вдивляючись у мене.

Я повільно розвертаюся і йду до нього. Він пропонує прогулятися, і я мовчки погоджуюся.

Ми виходимо на подвір’я, де в повітрі витає солодкий аромат жасмину. Кілька хвилин ідемо освітленими доріжками, обрамленими підстриженими кущами, і лише тиша супроводжує наші кроки.

Нарешті він набирається сміливості порушити мовчанку.

— Я повинен вибачитися за поведінку Ганни… — починає він, але я піднімаю руку, змушуючи його замовкнути.

— Припини втручатися, — різко кажу я.

— Але…

Мій погляд стає холодним і твердим. Цього достатньо, щоб він ніяково почухав потилицю, розуміючи, що сперечатися зі мною не варто.

Знаючи, що роздратую його, я криво всміхаюся.

— Знаєш, твоя ідея тепер здається мені кумедною. — Перш ніж він встигає щось відповісти, я додаю: — Ганна більше підходить на роль моєї дружини.

Олексій хитає головою.

— Вона — не варіант.

Я піднімаю брову, пильно дивлячись на нього.

— Чому ні?

Він зітхає і після паузи відповідає:

— Ганна занадто небезпечна для будь-яких угод. Вона ніколи не підкориться, і з нею неможливо укласти жодних домовленостей. Це ризик, який я не можу дозволити собі зараз.

Не бажаючи зараз заглиблюватися в цю тему, я переводжу розмову: