Глава 9

Сидячи у своєму кабінеті в управлінні, де зібралися всі аналітики та керівники нашого підрозділу, я втуплююся в стос паперів на столі й різко кидаю ручку.

— Є якісь дані, куди зникли ті гроші, які Довженко колись «поховав» у старій справі? — запитую я, не відриваючи погляду від документів.

— Ні, — відповідає Ігор, стоячи біля дверей. — Вони були переведені на рахунок, який неможливо відстежити.

— Не буває рахунків, які неможливо відстежити. Потрібно копати глибше, — бурмочу я, стискаючи кулаки.

— Ми й так зробили все можливе, — кидає з крісла поруч Арсен, мій ще один напарник. — Останніми днями всі сили кинуті на те, щоб втримати ситуацію після нападу «Тріади».

Я повільно підводжу голову. 

— Виправдання мене не цікавлять. У тій справі замішані великі гроші і занадто багато людей. Якщо ми не знайдемо слідів, вони знищать нас раніше, ніж ми встигнемо захиститися.

Арсен зітхає, але киває, а Ігор стискає губи, готовий виконати наказ.

Беру телефон, але на екрані жодного повідомлення. Чому, чорт забирай, вона досі не написала мені?
Я відправив Ганні коротке «Доброго ранку» ще перед тим, як виїхати до управління, і отримав лише позначку про прочитання. Жодної відповіді. Та хіба важко витратити дві хвилини, щоб написати одне просте слово?

— Щось ти сьогодні не в дусі, — Ігор піднімає брову, уважно спостерігаючи за мною.

— Трохи, — відрізаю я, прищурюючись.

— Кого чекаєш? — втручається Арсен, спостерігаючи, як я втретє за кілька хвилин перевіряю телефон.

— Нікого, — бурмочу, кидаючи пристрій на стіл.

— Нікого? — Ігор скептично посміхається. — Ти дивишся на телефон частіше, ніж стажер, який боїться пропустити виклик керівника. Хто вона?

— Немає ніякої «вона», — холодно відповідаю я.

Зазвичай я не приховую нічого від своїх людей, але Ганна — це те, що я хочу залишити у тіні ще хоча б на трохи. Мені потрібно зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається зі мною.

Мій телефон різко задзвенів, і я схопив його зі столу, сподіваючись побачити її ім’я на екрані. Але ні — це не Ганна.

— У чому справа? — запитую я, стискаючи телефон так, що аж біліють пальці.

— Дмитре, треба негайно їхати на сьомий об’єкт, — голос на іншому кінці напружений. — Хтось проник у середину. Керівництво вже на вухах.

Моє тіло миттєво напружується. Сьомий об’єкт -- це вузлова точка, де зберігаються документи і техніка. Чому охорона мене не попередила?. Як, чорт забирай, це сталося? І хто настільки дурний, щоб сунутися туди?

— Вже виїжджаю, — відрізаю я і кидаю слухавку. Піднімаюся з місця, різко розвертаючись до Ігоря з Арсеном. — Збирайтесь. Їдемо на базу.

— Що трапилось? — запитує Арсен, вдивляючись у моє обличчя.

— Хтось побував на сьомому об’єкті, — кажу я, вирушаючи до дверей.

Ми швидко спускаємося до гаража. Коли виходжу до авто, напруга у мені вже кипить. Я на волосині від того, щоб зірватися.

— Я хочу знати, хто, віддав тим людям наказ. Вони думають, що можуть тиснути на мене, бо Довженко втратив вплив? — я стискаю кулаки і дивлюсь на Ігоря з Арсеном, які уважно стежать за мною. 

Я дивлюсь на Ігоря та решту групи, і в моєму голосі звучить холодна рішучість:

— Відтепер ми працюємо без права на помилку. 

***
Незважаючи на важкий день, мушу виконувати всі свої забов’язання. Ввечері паркую авто на стоянці бази відпочинку в Ясногородці й повільно крокую до головного корпусу, де вже чекають Довженко. Усередині мене вирує напруження, змішане з роздратуванням. Вимушена «відпустка», пов’язана з весільною угодою, тепер лише перешкода, яка заважає займатися більш важливими справами. 
Коли я входжу у фоє, сходами спускаються сестри Довженко.

Мій погляд мимоволі ковзає по Софії, лише на мить відзначаючи її стриману вроду, і зупиняється на Ганні.
Її золотиста сукня з  розрізом ідеально підкреслює силует, граючи відблисками під світлом люстри. Ганна вища за сестру, в її поставі є впевненість, яка привертає увагу.

Я не з тих, хто легко піддається чарам жіночої краси, але в ній є щось більше, ніж привабливість. Її погляд — гордий, майже викличний, — змушує очі затриматися на ній довше, ніж я б хотів собі дозволити.

Це не просто цікавість. Це вогонь, у який не страшно увійти.

Вдруге за тиждень я силоміць відганяю від себе небажане тяжіння. Відчуваючи себе роздратованим ведмедем, крокую слідом за сестрами Довженко до ресторану, намагаючись не звертати уваги на те, як впевнено рухається Ганна попереду.

Коли ми заходимо в простору кімнату, наповнену ароматом запеченої риби, Довженко підводить на мене погляд і ледь помітно всміхається:

— Дякую, що приєднався до нас.

Побіжно розглядаючи розставлені на столі страви, я прямую до найвіддаленішого стільця, обираючи місце подалі від усіх, і сідаю. Офіціантка метушиться поруч, ставлячи переді мною келих з водою та прибори.

Олексій займає місце на чолі столу, Софія сідає ліворуч від нього. Ганна ж, не зводячи з мене погляду, спокійно кладе ніж і виделку навпроти мого місця.

— Ганно, — шипить Олексій, у його голосі чутно застереження.

— Все нормально, — кажу я, не зводячи очей з Ганни, яка сідає за стіл.

Поки офіціантка ставить перед кожним тарілки з запеченою рибою, овочами-гриль та свіжим салатом, я продовжую спостерігати за нею.

— Бував тут колись? — запитує Олексій.

Не відводячи погляду від Ганни, бурмочу:

— Не було нагоди.

З іскоркою виклику в очах вона робить ковток води, а потім раптом запитує:

— Скільки тобі років?

— Тридцять вісім, — відповідаю спокійно.
Кутик її вуст піднімається в ледь помітній іронічній усмішці, вона злегка хитає головою:

— Хіба тобі не здається, що ти трохи старий для шлюбу з дев’ятнадцятирічною?
Різниця у віці могла б мене непокоїти, якби я серйозно ставився до цього шлюбу.