Глава 8

— Коли плануєш завершувати з “Тріадою” ? — Ігор відкинувся на спинку стільця. — У конторі назріває хаос, люди нервують, керівництво тисне.

Я роблю ковток віскі й криво усміхаюся:

— Потрібно ще трохи часу і в мене будуть всі частинки пазлу. Я Одружуюся з дочкою Довженка. Це дасть мені потрібні важелі, коли він піде з посади.
Ігор спершу мовчить, потім сміється так, що заливається слізьми.

— Серйозно? Хороший жарт. Коли ти повернешся в контору?

— Я не жартую, — відповідаю спокійно. — Взяв кілька днів відпустки, поки організую весілля і владнаю всі справи. До речі, готуйся бути моїм шафером.
Ігор піднімає брови, зображаючи шок:

— Ти серйозно?

— Це лише угода, — холодно відрізаю я. — Наразі це єдиний надійний спосіб отримати від Довженка необхідну інформацію і змусити тримати язика за зубами.

Ігор стишує голос, але не приховує здивування:

— Знаєш, а я так і знав, що ти одружишся саме так. Не піддавшись емоціям, а чітко все спланувавши, — каже Ігор, розвалившись у кріслі навпроти. 

Він лише на на два роки молодший за мене, але іноді поводиться так, ніби між нами ціла прірва.

— Відчепись. Що я такого зробив, щоб ти вирішив, ніби я не здатен мати нопрмальні стосунки та 
повноцінний шлюб? — бурчу я, обпікаючи горло ковтком міцного алкоголю. 

Ігор усміхається краєм губ і, покрутивши у пальцях келих, додає:

— Ти любиш тримати все під контролем. От і подумав — знайдеш собі ідеальну жінку, підпишеш контракт і спокійно житимеш.

— Контракти — не для мене. А щоб знайти жінку, з якою захочеться одружитися, потрібен вільний час. Його, як і бажання проводити вихідні в нічних клубах, у мене немає. Я зазвичай сиджу в спецавтівці, обіймаючи апаратуру, — відрізаю я, ставлячи склянку на стіл із глухим стуком.

Він лише хмикає, але я не дивлюся в його бік. У голові крутиться одна думка: я погодився на цю авантюру лише заради того, щоб отримати потрібне — і тільки. Про родину навіть не йшлося. Для мене це весілля — не подія, а ще одна операція, яких за роки роботи в управлінні були сотні.

Мій шлях не був простим. У нашій структурі виживає лише той, хто готовий ризикувати всім — навіть власним життям. Я не народився у світі, де владу передають по крові, як у кіношних кланах. Свій авторитет я виборював крок за кроком — роками планував операції, приймав рішення, на які інші не наважилися.

Я пройшов усе: від польових завдань до аналітики, від переслідувань по темних вулицях до роботи з закритими архівами. І кожного разу, коли система намагалася мене зламати, я ставав лише сильнішим.
Зараз у мене є те, що неможливо купити чи підробити — вплив і повага. Мене не поставили на вершину — я сам на неї піднявся. І тепер, коли інші бояться втратити свої місця, я знаю: навіть якщо все довкола почне тріщати по швах, я утримаю контроль.

Для цього потрібен холодний розум і безжальність. У мене є і те, й інше.

— Цікаво, чи стане моє життя нудним, коли в паспорті з’явиться цей клятий штамп? — гірко всміхаюся я, роблячи черговий ковток.

— Не прикидайся, — хмикає Ігор, відкинувшись на спинку стільця. — У тебе ніколи не буде нудного життя. І, чесно кажучи, ти не з тих, ким легко керувати.

— Справді? — піднімаю брову. — Договірний шлюб виглядає як кінець свободи.
Ігор фиркає, але в його очах з’являється іскра цікавості.

— Ти ж не той, хто вірить у романтику. Тим паче, у вас усе буде лише на папері. Софія, кажуть, тиха, не створює проблем. Що тебе насправді гризе?

Я на секунду замовкаю, відводжу погляд у вікно. Перед очима знову спливають сірі очі Ганни — не Софії, не тієї, з ким мені доведеться вдавати закоханого, принаймні на людях, а її сестри.

— Ганна… — зривається з моїх вуст майже пошепки.

— Що з нею? — Ігор одразу насторожується.

— Вона така…, — бурмочу я, ковтаючи слова разом із гіркотою. — У ній є вогонь, який не пригасити. Вона не кориться наказам і не дозволяє себе зламати. Що б там не задумав Довженко, ця жінка не здасться просто так.

Ігор криво усміхається:

— Ага, бачу, ти влип.

— Стули пельку, — гаркаю я. — Це нічого не означає.

— Та звісно, — він кидає мені багатозначний погляд. — Просто пам’ятай, Дмитре: ти збираєшся одружитися з іншою.

Я стискаю кулаки, стримуючи відповідь. У голові звучить лише одне: «Це лише формальний шлюб… але з кожним днем думки про Ганну стають усе настирливішими…»

Офіціантка підходить до нашого столика з новою пляшкою і обережно ставить її перед нами.

— Дівчино, — з ледь помітною усмішкою звертається Ігор, — допоможіть мені переконати мого друга, що перед весіллям варто хоча б трохи розслабитися.

— Весілля — це не привід для безумств, — бурмочу я, відставляючи склянку й зосереджено дивлячись у темряву за вікном.

— Серйозно? — Ігор піднімає брови, схрестивши руки. — Усе твоє життя — одні правила й контроль. Може, хоч раз дозволиш собі трохи відпустити ситуацію?

Офіціантка жартівливо підхоплює, злегка нахилившись до мене:

— Він має рацію. Іноді варто дозволити собі видихнути і відпочити. 

Я кидаю швидкий, байдужий погляд на дівчину — нічого особливого. Цей мимохідний жест не вислизає від Ігоря. Він тихо сміється, допиває рештки алкоголю і, розминаючи плечі, підводиться з-за столу.

— Добре, раз ти не хочеш розважатися, піду хоча б поговорю з людьми.
Я киваю, а він зникає у натовпі, залишаючи мене наодинці з власними думками.

Сиджу, відчуваючи, як напруга повертається хвилею. І хоч Ігор правий — весілля має бути формальністю, у голові знову спливає обличчя Ганни.