Глава 7

Коли я заходжу до кімнати Софії, бачу, як вона нервово ходить з кутка в куток.

Підійшовши ближче,  міцно обіймаю її.

— Ти не вийдеш за нього заміж. Обіцяю.

Вона мовчки киває, притискаючись до мене, а потім тихо зізнається:

— Не можу повірити, що тато взагалі міг таке придумати.

Я невдоволено зітхаю і коротко розповідаю їй про розмову з Дмитром.

— Він дав зрозуміти, що шлюб буде лише формальністю. На цьому все. 

Про те, що батько натякає на спадкоємця, я вирішую промовчати, щоб не тривожити її ще більше.
Софія відходить убік і дивиться на мене з таким сумом, що серце стискається.

— Ганно, чому мені здається, що ти вирішила змиритися з цим?

— Ніколи, — кажу я твердо. — Одного дня ти вийдеш заміж лише за того, кого сама покохаєш.

Вона з полегшенням тулиться до мене. Поки ми стоїмо так, мої думки повертаються до того, що сталося у вітальні. Я злюся на себе за те, що дозволила хоч на мить відчути дивне, небезпечне тяжіння до Дмитра Станковича. Його дотик до моєї щоки був несподіваним, але він залишив спогад, від якого хочеться втекти. Поки він має намір одружитися з Софією, він для мене — ворог.

Софія тихо каже:

— Може, подивимося разом фільм, як колись у дитинстві?

— Я втомилася, — брешу я, натягуючи слабку усмішку. Але вона рішуче бере мене за руку й веде до моєї кімнати.

Зачинивши за нами двері, каже лагідно:

— Фільм обираєш ти.

Я вмощуюся на ліжку й вмикаю проектор, а Софія сідає у крісло біля вікна. І саме в цю мить двері з гуркотом розчиняються. Удар дерева об стіну змушує мене здригнутися.

На порозі стоїть батько. Його постать темніє на тлі світла з коридору. Він робить кілька швидких кроків, і я миттю підхоплююся з ліжка.

Лють спотворює його риси, коли він дивиться на мене, і, зробивши крок, опиняється на відстані витягнутої руки. Його долоня різко злітає вгору.

Усе відбувається за мить, але замість того, щоб відступити чи зігнутися від страху, я піднімаю підборіддя й зустрічаю його погляд.

Рука завмирає у повітрі, напружена, немов зупинена невидимою силою, а за секунду опускається вниз.
Кутики моїх губ тремтять, опускаючись від гіркого розчарування в людині, яку я колись вважала ідеальною.

До смерті мами він був зовсім іншим — добрим, уважним, люблячим. Читав нам з Софією казки перед сном, носив на плечах, сміявся разом із нами. У підліткові роки він завжди знаходив час, щоб поговорити і дізнатися, що нас бентежить. Намагався дати все, чого ми потребували. 

А потім мама померла, і щось у ньому зламалося. Серце батька охололо, а його світ звузився до контролю, правил і угод, у яких ми з сестрою лише заважали.

Я любила нашого батька так само сильно, як і Софію. Але все змінилося в той момент, коли він залишив мене без підтримкм, тоді, коли я найбільше потребувала захисту. Я не раз намагалася розповісти йому, що Тарас багато п’є і часто не ночує вдома. Та батько лише відмахувався, ніби це дрібниці.

— Усі чоловіки такі, Ганно, — казав він мені. — Навіть я не був винятком. Якби твоя мама була жива, вона б тобі це пояснила.

Я не хочу вірити, що мама була готова миритися з такими витівками. Чесно кажучи, я не пам’ятаю нічого подібного. У моїх очах вона завжди була щаслива поруч із ним, а він — ідеальним чоловіком і батьком.
Саме тому так боляче усвідомлювати, наскільки він змінився після її смерті. Той добрий, люблячий чоловік зник, залишивши по собі лише холодну тінь, що мислить виключно правилами й вигодою.

Ми ніколи про це не говорили, але, стоячи перед ним, я не можу стримати слів, які зриваються з моїх вуст:

— Ти забув, що завдання батька — захищати і берегти своїх дітей. Мене ніхто не захистив від Тараса. А в Софії є я.

Очі батька звужуються ще більше, губи стискаються в сувору лінію.

— Софія — моя донька, і я вчиню так, як вважаю за потрібне.

— Тату, — благально шепоче Софія з-за моєї спини, — це ж абсурд!

— Замовкни, Софіє, — різко кидає він, і  мені остаточно уривається терпець.

У мені вибухає гнів.

— З мене досить! — кричу я. — Не можна поводитися з дочками, як із власним капіталом. Ти, який маєш стояти на сторожі закону, сам його зневажаєш!

Наші погляди зіштовхуються, як два леза.

— Мама була б розчарована тим, у кого ти перетворився.
Батько відступає. У його очах — втома і тінь жалю.

— Давайте заспокоїмося і поговоримо цивілізовано, — каже він нарешті.
Я вдихаю глибше.

— Говори.

Він переводить погляд на Софію, а потім каже:

— Цей шлюб буде лише формальністю. Ти, доню, залишишся тут, якщо захочеш. Дмитро не зацікавлений у традиційній родині.

Я схрещую руки.

— І що ти отримуєш натомість?

— Дмитро вимагає гарантії мовчання щодо давньої справи, яку я колись зам’яв за великі гроші. Якщо правда спливе, наслідки нашкодять не лише мені, а зруйнують усю структуру. Породичавшись із ним, ми нейтралізуємо загрозу один для одного.

— Ти готовий віддати свою доньку, щоб врятувати себе?

— Мова не лише про мене, — каже він тихо. — Ситуація в управлінні критична. Крісла підо мною хитається, вороги чекають слушного моменту. З такими, як Станкович, краще бути союзниками.

Його слова стискають мої груди холодом. Я різко повертаю голову і зустрічаюся з переляканим поглядом Софії.

— Це був важкий день. Вам потрібен час, — батько кладе руки нам на плечі. — Проведіть трохи часу з Дмитром. А потім ми повернемося до розмови.

— Що ти задумав? — питаю я з підозрою.

— У суботу ми їдемо на базу відпочинку в Ясногородку. Збирайте речі.

Ми з Софією мовчимо, а він намагається всміхнутися, проте усмішка виходить натягнутою. Його слова проникають у свідомість, стискаючи м’язи напругою. У грудях оселяється важкий холод, що стискає серце.

Я бачу, наскільки наляканий батько. Через мить він розвертається і виходить із моєї кімнати, залишаючи за собою тягуче напруження.