Глава 6

Дмитро

Мені, мабуть, варто було б залишитися байдужим, але, спостерігаючи, як Ганна вибухає, я відчуваю повагу

Полум’я, що палає в її очах, таке сильне, що на мить здається — ще трохи, і вона кинеться на власного батька. Мій погляд ковзає до Софії, яка тулиться до сестри, наче перелякане пташеня, і губи самі кривляться в ледь помітній усмішці.

Не мій тип. Занадто тиха, надто невинна.

А от Ганна… вона стоїть, наче королева, яка готова зійти на поле битви. У її погляді палає рішучість і несамовите бажання захистити сестру.

Якби мене цікавили такі речі, як шлюб чи родина, я б наполіг на тому, щоб одружитися саме з нею. Принаймні такий союз ніколи не був би нудним.

Але кохання і сімейні пута мене не хвилюють. Довженкові потрібен спадкоємець. Для цієї ролі він обрав саме Софію. Так тому і бути. 

Я ледь помітно кривлю губи в усмішці. І тоді її погляд зустрічає мій — гострий, наче лезо. Вона примружується, і її голос, наповнений гнівом, звучить ще голосніше:

— Я вдячна тобі за те, що ти зробив учора вночі, але моя сестра — не іграшка, не трофей.

Я не можу втриматися від іронії. Схрещую руки на грудях і, піднявши брову, дивлюся прямо в її очі.

— Тоді що запропонуєш ти за мою допомогу?

Її губи ледь розтуляються, і в цей короткий момент я встигаю помітити, як у погляді змішуються розгубленість і страх. Та вже за секунду вона знову дивиться на мене з викликом.

— Моя вдячність — усе, що ти отримаєш, — вимовляє вона крізь стиснуті зуби.

Її щоки заливає рум’янець від гніву, і моє серце завмирає на мить, перш ніж я знову зводжу навколо себе холодну стіну.

Повертаюся до Довженка і відчутною загрозою в голосі кажу:

— У мене закінчується терпіння, Олексію.

Тінь паніки пробігає по обличчю батька, але вже за мить він знову суворо дивиться на дочку. 

— Досить, Ганно! Заспокойся. 

Вона демонстративно хапає Софію за руку і виводить її з вітальні, не озираючись.

Коли ми залишаємося з Довженком наодинці, я спокійно кажу:

— А твоя донька з характером.

Він зітхає й розводить руками:

— Вибач за це. Я поговорю з нею. Просто дай їм час, щоб усвідомити все, що відбувається.

— Мені час. Є ще кілька незавершених справ. Як усе буде готово, повідомиш мені дату весілля, -- кажу і розвертаюся, щоб піти, але Довженко зупиняє мене.

— Стривай. Гадаю, вам із Софією треба краще познайомитися. 

— Що ти маєш на увазі?

— Пропоную разом гайнути на базу в Ясногородку, — каже він. — Нам усе одно потрібно обговорити деталі весілля і владнати формальності.

Я з досадою видихаю:

— Мені потрібно владнати кілька справ, а потім обіцяю, що подумаю над твоєю пропозицією.

Довженко швидко киває, але в його очах читається задоволення, наче він і цього очікував.

Він виходить із вітальні, залишаючи мене наодинці з власними думками. Замість того щоб сісти, я підходжу до вікна. Перед очима відкривається доглянутий двір Довженка — зелений, охайний, затишний, наче над ним щодня працює турботлива господиня. І все ж я знаю: його дружина вже давно пішла з цього світу.

Тиша обволікає кімнату, наче тонка пелена. Я стою нерухомо, вдивляючись у ідеально підстрижені кущі, коли раптом відчуваю ледь відчутний подих повітря за спиною. Прислухаюся — і вловлюю тихі, майже нечутні кроки, що наближаються з боку передпокою.

За мить у дверях з’являється Ганна.

— Де мій батько? — запитує вона сухо.

Я повертаюся до неї. 

— Він пішов. 

Вона вже збирається розвернутися, щоб піти, та я зупиняю її:

— Ганно.

Я повільно скорочую відстань між нами, доки вона не піднімає голову, щоб зустріти мій погляд.
Помічаю втому в її очах, слід безсонної ночі. Я дивлюся прямо в її очі і, нахилившись трохи ближче, говорю тихо, але з відчутною загрозою в голосі:

— Твоє обурення можеш залишити для батька. Але зі мною… не переходь межу. Я скоро одружуюся з твоєю сестрою і не терпітиму від тебе зверхність. 

У її сірих очах спалахує лють.

— Ти не одружишся з моєю сестрою.

Я мимоволі дивуюся її впертості. Вона дивиться на мене так, ніби готова зруйнувати будь-яку стіну, аби захистити сестру. У її очах — не просто обурення, а майже тваринний страх. Звідки він?

— Цей шлюб буде лише формальністю, — кажу, намагаючись зняти напруження. Останнє, чого я хочу, — нескінченні суперечки з цією жінкою протягом наступних тижнів.

Ганна піднімає підборіддя, і в її голосі чути крижану твердість:

— Мені байдуже. Затям: вона ніколи не стане твоєю дружиною, з якою ти зможеш робити все, що заманеться.

— Я й не планую примушувати твою сестру до того, що їй буде неприємно, — відповідаю спокійно.

Очі Ганни округлюються, вона різко вдихає, наче не вірить почутому:

— Що?

— Шлюб буде лише формальністю, — повторюю повільно, дивлячись їй прямо в очі. — Твоя ніжна сестра мене не цікавить.

Мої останні слова лише розпалюють гнів у її погляді.

— А як же вимога батька подарувати йому онука? — її голос тремтить, але не від страху, а від рішучості.

Я ледь помітно посміхаюся кутиком губ:

— Тебе це не стосується. Хоча… ми завжди можемо трохи обдурити Олексія.

Ганна довго дивиться мені прямо в очі. Час ніби сповільнюється, поки в глибині її сірих зіниць не з’являється холодний, відсторонений блиск.

Я мимоволі хмурюся і трохи відступаю, вдивляючись у її обличчя. Перш ніж встигаю все зважити, рука сама піднімається і легко торкається її щоки. Я не наближаюся, не порушую дистанцію — просто дозволяю їй відчути мою присутність.

Вона кілька разів кліпає, ніби повертаючись у реальність, і зустрічає мій погляд широко розкритими очима. Мить затягується, ми дивимося одне на одного довше, ніж слід, перш ніж вона різко відводить обличчя від моєї долоні.

Не сказавши ні слова, Ганна різко розвертається і біжить коридором. Я повільно видихаю і, хитаючи головою, проводжаю поглядом, як її світле волосся розвівається за спиною.