Глава 5

Сидячи в кріслі біля вікна, я втупилася в порожнечу. Мої розсіяні думки повертаються до всього, що сталося вчора — до криків, хаосу на подвір’ї, до того моменту, коли мене силоміць посадили в чорний бус, і до холодного погляду чоловіка, який врятував мене минулої ночі.

У двері лунає тихий стукіт, і за мить у кімнату несміливо зазирає Софія.

— Привіт, — каже вона майже пошепки.

Я намагаюся зобразити усмішку.

— Привіт.

Софія заходить, акуратно зачиняє за собою двері й підходить ближче.

— Ти вже трохи заспокоїлася?

— Так, трохи, — відповідаю, вдихаючи глибше, щоб зібратися з думками.

Вона нахиляє голову набік, вдивляючись у мене, і в її очах — стільки тепла й турботи, що це трохи допомагає.

— Скажи, якщо щось буде потрібно. Знай, що я завжди поруч, — тихо промовляє вона.

Я всміхаюся, але  мене пронизує гірке усвідомлення.

— Знаєш, я весь час думаю… ми з тобою — лише фішки в його грі, — тихо промовляю я.

Софія зітхає і стискає мою руку.

— Мені теж так здається. Важко повірити, що для батька якась інформація важливіша за власних дітей. Боюся, рано чи пізно хтось із нас стане розмінною монетою…

— Цього не буде, — відповідаю я твердо, дивлячись їй прямо в очі. — Я не дозволю.

Вона тихо усміхається і стискає мою долоню ще сильніше.

— Те, що сталося вчора, було як жахіття. Наче ми опинилися в трилері, — каже Софія.

— Не лише в тебе таке відчуття, — бурмочу я, відчуваючи, як у грудях закипає злість на батька.

— Тобі, мабуть, було дуже страшно, — вона обіймає мене за талію і ніжно тулиться. 

Софія присідає навпочіпки біля мого крісла з м’якою оббивкою, де я згорнулася калачиком. Наші погляди зустрічаються, і вона тихо додає:

— Мені так пощастило, що ти в мене є. Хотілося б зробити для тебе більше.

— Ти мене любиш — а мені більше й не потрібно, — відповідаю я з теплою усмішкою.

— Вибачте, що перебиваю, — озивається Марія, наша хатня робітниця, з’являючись у відчинених дверях. — Ваш батько просить, щоб ви приєдналися до нього у вітальні.

— Ходімо. Чим швидше ми з цим розберемося, тим швидше я зможу повернутися до ліжка і нарешті перепочити.

Коли ми підходимо до вітальні, до мене долинають слова батька:

— Сьогодні гарний день.

Хоча всередині все стискається від виснаження, я підіймаю підборіддя, перш ніж ступити всередину.
І саме в цю мить ми з Софією помічаємо чоловіка, що стоїть поруч із батьком...

Це точно не хтось із підлеглих батька. У ньому все видає досвідченого оперативника: холодний, пронизливий погляд, спокійна впевненість у кожному русі, темно-синій костюм, що бездоганно сидить на міцній фігурі, й коротко підстрижене темно-русяве волосся. Я мимоволі хмурюся: батько ніколи не приводив таких людей додому — подібні зустрічі завжди відбувалися далеко від наших із Софією очей.

На його тлі я почуваюся так, ніби щойно повернулася з роботи в саду. Сірі спортивні штани, стара футболка, без макіяжу, а ще — темні кола під очима після безсонної ночі. Не найкращий мій вигляд.

Погляд знову зупиняється на його очах, і всередині щось здригається. Хвиля спогадів накриває мене, і тоді я усвідомлюю. Це… він? Той самий, хто тієї ночі врятував мене?

На кілька секунд наші погляди зіштовхуються, і в повітря напружено завмирає. Але перш ніж я встигаю осмислити, що саме, тато відволікає мене:

— Дівчата, підійдіть ближче.

Я машинально хапаю Софію за руку й легенько тягну до дивана — якнайдалі від нашого нежданого гостя. Софія опускається поруч, а я залишаюся стояти, переводячи погляд то на нього, то на батька.
Мушу зізнатися, наш гість дуже привабливий.

Його зовнішність — надто бездоганна, майже ідеальна. Але замість захоплення в мені прокидається холод, напружена настороженість. Бо за цією бездоганною оболонкою легко може ховатися небезпека.
Тарас теж був гарним. Занадто. Всі подруги заздрили мені, коли оголосили про наші заручини. Я не кохала його, просто підкорилася волі батька. Думала, що з часом навчусь хоча б відчувати до нього приязнь, якщо не любов. Але хіба можна покохати чудовисько?

— Це Дмитро Станкович, — каже тато, киваючи в його бік.

І тут мені згадуються слова батька, почуті напередодні:
«Це територія Станковича. Ці сервери — не просто бази даних. Це ключ до рівноваги, яку ми втримували роками…»

Слова батька відлунюють у мені, і коли я знову дивлюся на Дмитра, бачу більше, ніж просто вродливе обличчя. Я бачу загрозу.

— Ти ніколи раніше не “приносив роботу додому”, — кажу я, не приховуючи здивування.

Батько лише усміхається, кивнувши в бік Станковича.

— Минулої ночі він врятував тобі життя. Думаю, цього разу можна порушити кілька правил.

Я завмираю. Усе стає на свої місця, але шок усе одно пробігає по тілу, як електричний розряд. Мій погляд знову ковзає до Дмитра — і я згадую: темний коридор, запах його одеколону, як він виводив мене з того кабінету.

Я пам’ятаю, що тоді почувалася в безпеці. Минулої ночі він був моїм загадковим рятівником. Але зараз... зараз, коли я бачу його перед собою — у світлі люстри — я не відчуваю нічого, крім тривоги.

— Дякую, — кажу тихо, знизуючи плечима.

Він просто киває у відповідь. Я знову переводжу погляд на батька й питаю, переплітаючи пальці:

— Тобі ще щось потрібно від нас?

Єдине, чого я зараз хочу — повернутися до своєї кімнати й знову сховатися за зачиненими дверима.

— Так, — відповідає він спокійно, киваючи в бік дивану. — Сідай, Ганно.

Я з неохотою опускаюся поруч із Софією, напружено чекаючи, що ж він скаже далі. 
Батько киває в бік Дмитра, який мовчки стоїть неподалік.

— Ми з Дмитром дійшли згоди щодо стратегічного партнерства, — каже він рівним голосом. — Ми об’єднуємо наші інтереси.

Потім, ніби це дрібниця, додає:

— І я влаштовую шлюб між ним і Софією.