Глава 3

— Гей. Подивися на мене.

Клацання пальців лунає просто біля вуха — різке, мов удар по нервах. За мить хтось торкається мого плеча твердою рукою. Чоловік говорить без агресії, але відчувається, що він звик віддавати накази.

Я здригаюся. Серце гупає так шалено, що шум у вухах заглушує все навколо. У грудях стискається крижаний страх, липкий, він паралізує. Мені все ще здається, що я сплю, адже те, що відбувається не може бути реальністю. Я вперто кліпаю очима, намагаюся розігнати морок в голові. Бачу кімнату ніби крізь товщу каламутної води. Світ розмитий, і тільки після чергового окрику чоловіка я починаю повільно наводити фокус.

Він стоїть переді мною в бездоганному сірому костюмі. Коротко підстрижене волосся, погляд — холодний, мов крига на зимовому озері.  І цей пронизливий погляд спрямований просто на мене.

Я обережно озираюся навколо. За його спиною — масивний стіл із темного дерева. Не такий велетенський, як у кабінеті мого батька, але вражає своїми розмірами і кількістю товстих різнокольорових тек, що на ньому розсипані. У кутку — прапор України. На стіні — герб. Офіційність простору не викликає сумнівів.

Крізь зашторене вікно просочується тьмяне світло ліхтарів. За склом — ніч, а за нею — нечіткі обриси будівель.

Поступово страх відступає, розтискає свої холодні пальці на моїй шиї. Бо нарешті доходить: я не в підвалі, не в заручниках. Найімовірніше — у відомстві. У поліції чи якійсь іншій державній структурі.

І якщо це справді так — усе буде добре. Принаймні має бути. Батько — частина цієї системи. Він усе владнає. Це, напевно, просто непорозуміння. Помилка, яку скоро виправлять.

— Що... що вам треба? — наважуюся спитати, облизавши сухі губи.

Чоловік посміхається так, що мороз знову побіг по шкірі. Замість відповіді він підійшов до стола, взяв планшет і дав його мені.

— Дехто хоче з тобою привітатися, — з награною приязністю нарешті сказав він.

Я опускаю очі на екран і бачу перекошене від гніву обличчя батька.  

— Чекан, що моя донька робить поряд з тобою? — його голос звучить хрипко.

— Мені справді шкода, пане Довженко, — з удаваним співчуттям промовляє чоловік у сірому костюмі, — але згідно з нашими даними, ваша донька була причетна до витоку інформації, яка пов’язана зі справою про незаконний обіг психотропів. Є свідчення, є цифрові сліди. Його усмішка — отруйна. Я бачу, як батькове обличчя наливається гнівом, але він поки стримується.

— Це абсурд, — відповідає тато крізь зуби. — І ти це чудово знаєш. Тож кажи прямо, що хочеш. І, можливо, я зможу забути, що ти тільки-но зробив.

— Все просто, — знизує плечима той. — Нам потрібен доступ до вашої внутрішньої мережі. Повний. Ми закриваємо справу, і ніхто більше не згадує ім’я твоєї доньки в жодному звіті. Ви самі завжди казали: «Те, що не задокументовано — не існує», правда?

Настає тиша.

— Я не торгую інформацією, — тихо каже батько. — Ти чудово знаєш, як тільки я передам вам ці дані, можна вважати, що я сам підписав собі вирок. Це територія Станковича. Ці сервери — не просто бази даних. Це ключ до рівноваги, яку ми втримували роками.

— Це вже не моя проблема, — безжально відповідає той, кого батько назвав Чекан. — Рівновага — річ крихка. Як і свобода твоєї доньки.

Він нахиляється ближче до мене й повільно відгортає пасмо волосся з мого обличчя. Я відчуваю його подих — теплий, занадто близький.

— Або ти даси мені доступ, або завтра в новинах з’явиться історія про дочку відомого силовика, яку затримали з партією наркотиків, — говорить він рівним, буденним тоном. Жодного підвищення голосу, жодної емоції — тільки впевненість.

Він нахиляється ближче, ковзає пальцями по моїй щоці, ніби хоче підкреслити свою контроль над ситуацією. Я відвертаюсь, не приховуючи огиди.

— І головне — усе буде засвідчено належним чином. Фото, аналізи, “свідки”. Вона отримає строк. Реальний.

Чекан робить крок уперед. Його погляд холодний, жорсткий. Я опускаю очі, бо не можу витримати цього погляду. 

— Я чекаю, — каже він.

— Відпусти Ганну, Чекан. Це не приведе ні до чого доброго, — каже батько із динаміка. 

Чекан навіть не дивиться в бік екрана. Повільно хитає головою.

— Усе закінчиться, коли ти даси нам доступ до потрібних матеріалів. Інакше її доля — справа часу.

 Потім він переводить очі на монітор, де все ще видно обличчя мого батька.

— Відведіть її в камеру, — говорить він комусь за моєю спиною. Потім знову дивиться на батька: Сьогодні вона переночує тут.

Я кидаю погляд на екран. Благаю батька очима. На його обличчі з’являється тінь тривоги. Потім застигає жорстка впевненість. Він ховає всі емоції за застиглою маскою.

Моє серце рветься від розпачу. Я знаю цей погляд. 

— Я не піду проти Станковича, — хрипко каже батько.

Чекан дивиться на екран довгу мовчазну мить. Потім — повертає очі на мене, зітхає та спокійно вимовляє:

— Тоді, на жаль, ми підемо далі. Згідно з процедурою.

— Відведіть її, — коротко наказує Чекан, не підвищуючи голосу.

Щойно чиясь рука торкається мого плеча — тіло мимоволі здригається. Мене рвучко піднімають зі стільця, і я різко хапаю ротом повітря. Гіркота підступає до горла. Але я ковтаю її — разом зі страхом. Я не дам їм побачити, як мені страшно.

Раптово двері кабінету різко розчиняються. У дверях з’являється чоловік у формі спецпризначенця — у чорній формі, бронежилеті з емблемою. У руці він тримає теку.  

— Вибачте, що без запрошення, — каже,  ступаючи вперед. — У мене ордер від Генеральної прокуратури.

Чекан повертається до нього, насупивши брови.

— Що за маячня?

— Не маячня, — чоловік витягає з теки папір з печаткою й підносить ближче. — Вона — ключовий свідок у справі №214/7-КП. Ми забираємо її просто зараз.

Чекан стискає щелепу, але не робить спроби зашкодити новоприбулому. На мить його погляд зустрічається з моїм. Потім він мовчки відвертається.