Глава 2

Мій погляд миттєво охоплює сцену, що розгортається просто переді мною: з розсувних воріт вибігає кілька озброєних чоловіків. Їхні обличчя приховані під чорними балаклавами. Вони розсипаються в різні боки, миттєво беручи подвір’я під контроль.

Крижаний жах паралізує мене. Що відбувається? Де охорона?

— Господи… — прошепотіла я, і, не роздумуючи, різко штовхаю Софію в бік — у густі кущі, що ростуть уздовж огорожі.

— Анько! — вигукує вона, перш ніж зникнути в зеленому сплетінні гілок. Я чую шелест листя й ламкий хрускіт гілочок.

— Не висовуйся! — шиплю я вслід, не зводячи погляду з чоловіків у чорних балаклавах.

Вони рухаються впевнено, без зайвих слів поміж переляканих гостей — здебільшого жінок — ті інстинктивно прикривають роти руками, хтось тихо зойкає.

Я роблю крок до кущів, сподіваючись приєднатися до сестри, але не встигаю. Один із нападників підходить до мене й різко хапає за лікоть.

— Шеф, вона тут! — вигукує один із чоловіків, міцно тримаючи мене за лікоть. 

Я повертаю голову й бачу, як на подвір’я заходить чоловік, який явно відрізняється від інших. На ньому бездоганний темний костюм, на обличчі — легка, майже поблажлива посмішка. Його обличчя не прикрите — на відміну від інших, він не ховається. Навпаки, йде впевнено, ніби господар ситуації. 

Я завмираю. Я не можу поворухнутися. Його крижаний погляд  впивається в мене, і в моїй голові спалахує сигнал тривоги. Цей чоловік — небезпечний.

— Це було навіть занадто просто. Чи не так, хлопці? — кидає він недбало, з посмішкою, яка більше скидається на вищир.

Моє дихання збивається, стає уривчастим.  Погляд розфокусується, все ніби затягується туманом. Він високий і широкий в плечах. Нависає наді мною, наче скеля. Мій внутрішній радар вмикається і я відчуваю загрозу, що нависла просто наді мною.

— Що вам потрібно?! — раптом лунає голос збоку. Пані Маковій.

— Шановна пані, — його посмішка миттєво зникає, залишаючи на обличчі лише холод і роздратування. Тепер кожна риса — погляд, голос, постава — говорить одне: жодного попуску. — Не раджу вам розтуляти рота. Інакше цілком можете опинитися поруч із Ганною Довженко — у мене в кабінеті.

Пані Маковій відразу замовкає, прикушує язика. Очі її тривожно бігають, але вона вже не вимовляє ні слова.

Чоловік у костюмі повертається до натовпу гостей, які згрудилися посеред зеленої галявини, мов злякані птахи. Говорить жорстко:

— Усі мовчати й не рухатись!

Серце шалено калатає в грудях, ребра здавлює зсередини, повітря не вистачає. Здається, ще трохи — і я знепритомнію.

— Мені потрібна лише донька Довженка, — холодно каже він, ковзаючи поглядом по натовпу. — Усі інші можуть повернутися до свого шампанського. Але — лише після того, як мої люди перевірять ваші документи.

Одягнений у чорне чоловік, що стояв поруч, стискає мою руку сильніше — пальці, мов залізо.. Але я не встигаю навіть зойкнути, як мене різко смикають уперед — прямо до озброєних людей.

Усе відбувається занадто швидко. Немає ні часу, ні сил на спротив. Навіть страх не встигає оформитися до кінця — він зависає в мені сирим згустком.

Я відводжу погляд — і помічаю, як пані Маковій сидить на землі, бліда, руки зціплені у замок. Її ідеальна зачіска розтріпалася, а погляд розгублено блукає довкола. Інші гості теж сидять на траві, зблідлі й приголомшені.

Мене пронизує холод. Гірка, огидна правда моменту навалюється на мене з усією вагою: це не гра, не жарт, не сон. Ми справді потрапили в центр чогось дуже небезпечного — і без жодного шансу на те, що ці страшні люди просто пожартували. 

Я чую, як десь за спиною Марта ридає. Хтось із жінок схлипує, прикривши обличчя руками.

— Де твоя сестра? — рикнув головний, наближаючись.

Мені вдається розтиснути губи, хоч вони сухі, мов пісок. Відповідь застрягає в горлі. І все ж — якимось дивом  я знаходжу голос. І коли слова сходять з моїх вуст, я сама дивуюся, наскільки спокійно вони звучать.

— Моя сестра вдома, — кажу, дивлячись йому прямо в очі.

Він хитає головою. Очі звужуються, мов щілини. 

— Мій інформатор сказав, що ви обидві тут, — гарчить він.

— Твій інформатор помиляється. Софія підхопила застуду й залишилась вдома.

Він відводить погляд — з мене на інших жінок. Я в думках благаю: тільки б вона не поворухнулась. Тільки б залишалась у кущах. Не висовуйся, Софіє. Будь ласка.

— Загалом і тебе цілком вистачить, — буркоче він раптом і наказує своїм посіпакам.

— Виводьте її!

Мене тягнуть уперед. Ноги мліють, тонкі підбори глибоко грузнуть у м’якому ґрунті. За хвилину ми вже за воротами, просто перед чорним бусом із тонованими вікнами. Я різко зупиняюся — ніби вросла в землю. Тіло відмовляється йти далі.

— Рухайся! — гаркає чоловік.

Я повільно підіймаю очі на його обличчя й ледь чутно хитаю головою.

— Ні... Де мій тато? Покличте мого батька, — благаю.

Голос звучить так тихо, що більше нагадує подих, ніж прохання.

Я не знаю, скільки часу минуло відтоді, як усе почалося. Але досі не розумію, чому тато не з’явився. Він мав би вже знати. Мав би вже бути тут.

— Ти що, з бабою не впораєшся? Посади її в машину й забираймося звідси, поки Довженко не прислав підкріплення! — долинає до мене роздратований голос. В ньому чітко чутно — терпець урвався.

Свідомість вислизає, мов пісок крізь пальці, але я вперто тримаюся. Руки тремтять, коліна підкошуються. Хтось грубо штовхає мене до мікроавтобуса. Я спотикаюся й боляче вдаряюся коліном об край дверей.

Гул голосів. Хряснули дверцята. Завелися двигуни.

Мене знову підштовхують  — і я падаю на заднє сидіння. В плечі вибухає пекучий біль, і я стискую зуби, аби не застогнати.

Серце гупає під самими ребрами. Машина рушає. Я щосили тримаю себе в руках, не дозволяю сльозам пролитися. Примушую себе дивитися у вікно — вхопити хоча б якусь підказку, куди мене везуть…