Глава 1

— Ці чортові туфлі — просто катування, — бурмочу я до Софії, своєї молодшої сестри, й відпиваю напівсолодке вино.

Кидаю оком на задній двір — усе прикрашено кульками та гірляндами в огидних рожевих тонах. Терпіти не можу рожевий.

Тато змусив нас прийти на цей «світський прийом» із нагоди шістнадцятиріччя Марти — доньки його бізнес-партнера. Ми з нею взагалі чужі. Але, звісно, «репутація зобов’язує».

— Нагадай мені, чого ми взагалі тут? — зітхає Софія, забирає з моїх рук келих і допиває рештки.

Я мимохідь оглядаю шикарний особняк, облицьований червоною цеглою, а тоді переводжу погляд на зграйки гостей.
— Через тата, — бурмочу. — Маємо посміхатись і вітатись з доньками та жінками його партнерів.

Софія бере мене під руку і підводить до офіціанта, щоб віддати порожній келих. Хлопці та дівчата в чорно-білій формі метушаться між столами, носять канапки й шампанське на срібних тацях. Нам із сестрою ніяково стояти осторонь, немов чужі серед своїх.

— Ми вже тут двадцять хвилин, — з надією каже Софія й кидає на мене погляд. — Цього ж достатньо, правда?

Я хитаю головою.

— Доведеться ще принаймні годину побути. Тато точно помітить, якщо ми зникнемо завчасно.

— У такому разі мені терміново потрібен ще один келих вина, — зітхає вона й махає офіціантці. — Нам по келиху напівсолодкого, будь ласка.

— Звісно, пані, — дівчина чемно киває й рушає виконувати замовлення.

Я краєм ока бачу, як до нас усміхається Ірина Маковій, і машинально розтягую губи в привітну посмішку, щоб вона не здогадалася, що всі ці люди і все, що тут відбувається викликає в мене смертельну нудьгу.

— Мамо, — гукає Марта до своєї матері, коли та починає наближатися до нас, змушуючи пані Маковій нарешті звернути увагу на іменинницю. 

Я, чесно кажучи,  майже нічого не знаю про родину Маковіїв чи про будь-яких інших татових партнерів. Попри те, що ми з Софією виросли у цьому середовищі, тато ніколи не дозволяв нам втручатися в його справи.

Поки мама була жива, вона ще якось тримала нас у соціальному колі — завжди ходила на всі ці світські прийоми, що були обов’язковим для родини нашого статусу. Після її смерті — лише ми з Софією час від часу виконували «обов’язок присутності».

— Тобі подобається вечір? — раптом звертається до мене жінка.

Я повертаю голову через плече — і тільки за секунду пригадую її ім’я і вітаюся з натягнутою, ввічливою посмішкою:

— Так. Я дуже рада знову вас бачити, Ірино Анатоліївно. Сподіваюся, у вас усе гаразд?
Вона переводить погляд із Софії на мене — і, навіть не кліпнувши, кидає просто в лоб:

— Як ти себе почуваєш після втрати чоловіка?

Я роблю глибокий вдих, коли Софія кладе мені руку на спину й починає лагідно водити нею вгору-вниз. Її дотик заспокоює, мов тепла хвиля на холодному вітрі.

Мій голос звучить напружено, коли я нарешті відповідаю:

— У мене все гаразд. — Усмішка на моїх губах — суто для годиться, але я вдячна сестрі за підтримку, тому додаю: — Дякую, що запитали.

— Авжеж, — бурмоче жінка, не зводячи з мене очей. — Мабуть, це жахливо — втратити чоловіка так швидко після весілля.

Потім переводить погляд на Софію:

— А ти, люба, коли ж плануєш під вінець?

Я стримую спогади, які вже крадькома підповзають на межу свідомості, і, відчуваючи, як усередині в мені закипає почуття супротиву до людей, які не поважають особисті кордони інших. Насупившись, бурмочу:

— Якби залежало від мене — ще не скоро.

Мій голос лунає різкіше, ніж я хотіла. Я поспіхом прочищаю горло, намагаючись приглушити емоції. Ірина Анатоліївна піднімає брову й дивиться на мене з подивом, ніби щойно почула щось зовсім неприйнятне.

— Я певна, твій батько думає інакше. Чим довше він зволікає зі шлюбом твоєї сестри, тим важче буде знайти їй гідного чоловіка. А ще ж питання дітей — чим раніше, тим краще, — спокійно мовить жінка, ніби читає з посібника “Щаслива родина”.

Я не змогла стримати емоцій, слова самі злітають із вуст:

— Мене нудить від того, що нашу цінність вимірюють тільки шлюбом і кількістю дітей. Жінка — це набагато більше, ніж статус і родовід.

Я дивлюся просто в очі цій поважній жінці й додаю з крижаною твердістю:

— Ніхто не змусить мою сестру робити те, чого вона не хоче.

Ірина мружиться, піднімає підборіддя, і її голос стає сухим, майже зверхнім:

— Але ж ти знаєш, люба, як влаштований наш світ.

— Мене не цікавить, як він “влаштований”. Мене цікавить лише одне — щастя Софії.

Більше не збираюся це терпіти. Хапаю сестру за зап’ястя й шепочу крізь зуби:

— Вибачте нас.

Рвучко веду Софію геть, на інший бік газону, роздратовано зітхаючи. Ми зупиняємось під розлогими кущами, що тягнуться вздовж кам’яної огорожі. 

Софія кладе руку мені на плече, лагідно стискає. 

— Не бери її слова близько до серця, — каже вона тихо.

— Це легше сказати, ніж зробити, — бурчу я й кидаю роздратований погляд у бік Ірини. Вона вже жваво розмовляє з іншими жінками, і по тому, як ті позиркують у наш бік, стає ясно — пішли плітки.

Та мені байдуже, що вони там собі шепочуть. Я не допущу, щоб Софія пережила бодай частку того, через що довелося пройти мені.

Коли тато змусив мене вийти заміж за Тараса Мельника, моє життя поділилося на “до” та “після”. Я майже не знала майбутнього чоловіка. Мене поставили перед фактом. На кону стояло надто багато, тож я погодилася на шлюб. Та плата за це рішення була надто висока.

На моє щастя, рік тому Тарас потрапив у серйозну автокатастрофу і загинув. Після цього тато дозволив мені повернутися додому. Я відразу змінила прізвище на дівоче, намагаючись стерти навіть згадки про рік шлюбу з Мельником. 

Іноді думаю: хто був за кермом другої машини? Я б охоче надіслала тій людині листівку з подякою.

— Припини згадувати того покидька, — бурмоче Софія собі під ніс.