Розділ 9. Домовленості серця

Руслана

Я очікувала все що завгодно, але не слів про те, що хтось щось замислив саме проти мене.

Шок від цієї новини настільки сильний, що я навіть із вимогою переходу на «ти» змиряюся.

Ну як так? Кому я можу заважати? Я ж завжди пишалася своєю неконфліктністю та здатністю находити з людьми спільну мову. Хай я ніколи не була душею компанії, але й ізгоєм себе ніколи не почувала. Втім…

В голові наче спалахи пекельного вогню з’являються спогади гидливих посмішок моїх власних підлеглих.

Що ж, виходить, я сама себе обманювала й бос має рацію. Я мала ворогів, просто не здогадувалася про це.

Ще один привід якомога швидше покинути Альді.

— Схоже, це саме те, що ми шукаємо, — замислено тре підборіддя бос, а я зі здивуванням помічаю, що він досі тримає мою руку у своїй.

Я вже кілька разів намагалася непомітно її висмикнути, проте хватка в Отирина залізна.

Водночас я не можу сказати, що це тримання жорстке або болюче.

Втім, не варто знов обманювати саму себе, а ще краще набратися сил та поставити в цій справі крапку.

— У будь-якому разі для мене це вже не має значення, —  знизую я плечима, намагаючись зобразити безтурботність. — Ви обіцяли звільнити мене в четвер.

— Ти обіцяв, — з докором нагадує бос і знов дивиться на мене з явним вичікуванням.

Дідько. От далося йому це «ти». Яка різниця, якщо це, можливо, наша перша й остання розмова в такому форматі.

От тільки, на відміну від мене, витримка у чоловіка набагато сильніша. Та й від його погляду я не знаю куди подітися.

Тому, доводиться виплавлятися:

— Ти обіцяв.

— І хочу свою обіцянку забрати назад

— Що? — від почутого ледь не підскакую. — Як це забрати? Я не згодна.

— Руслано, — Ярослав накриває мою долоню своєю другою, остаточно затискаючи її у капкан. — Зрозумій. Людина, яка бажає твого звільнення, хоче зробити це не просто так, а з метою завдати Альді великих збитків. Якщо ти звільнишся, у неї не буде більше перешкод. Мало того, можливо, нам не вдасться вивести її на чисту воду, бо не відомо, бажає вона зайняти твоє місце, чи буде впливати на нового начальника відділу опосередковано.

— То поставте стовідсотково свою людину, та ловить зловмисника на спробі домовитися, — від обурення я навіть не одразу помічаю, що перебиваю боса на пів слові.

— Це буде надто підозріло, — Отирин миттю підтискає губи, демонструючи, що мої слова йому не до вподоби. — Набагато легше впіймати зловмисника через тебе.

— Тобто, — ледь не роняючи сльози образи, намагаюся я вияснити все остаточно. — Ви, ти хочеш зробити з мене підсадну качку?

На вилицях боса починають грати жовна, але я вже не можу зупинитись.

— Щоб завтра мені у стіл підклали вже не мишу, а щура, вилили на голову відро смоли й взагалі десь чимось пристукнули за найближчим рогом. Вибачте, але — ні.

— Добре, — наче звір гарчить Отирин. — Які твої умови?

— Умова тільки одна, — промовляю й прикриваю очі, щоб хоч якось сховатися від пронизливого погляду боса. — Звільніть мене.

— Ось де ви сховалися, — раптовий вигук Назара наче рятівна соломинка.

Я стрімко розплющую очі й повертаюся в бік голосу.

— А я вже й не знав, де вас шукати. Яр, ти чого на дзвінки та повідомлення не відповідаєш?

Назар із гуркотом ставить біля нашого столика стілець, який, скоріш за все, прихопив, поки пробирався до нашого куточка, й, шумно видихаючи, опускається на нього.

— Я вимкнув звук, щоб нам ніхто не заважав, — крізь зуби цідить Ярослав, вчергове не даючи мені висмикнути руку.

Назар помічає мою невдалу спробу, не приховуючись витріщається на наші руки, а потім повертається до Ярослава.

— Ти б її ще на ціпок посадив, — хмикає ледь стримуючи сміх.

— Якщо такий розумний, — вже не гарчить, а наче змія, шипить бос, — взяв би та вмовив Руслану залишитися. До речі, справа в оцінці перспективи майбутньої ефективності заправок, а не наявних активів.

Чоловіки дивляться один на одного, наче хлопчиська міряючись поглядами, а я відчуваю себе так, ніби мене з головою занурили в багнюку.

Мабуть, я вже ж невиправна дурепа.

От на що я розраховувала?

Ідіотка!

Якого біса я вирішила, що той його перехід на «ти» та тримання мене за руку щось значить?

І наче ж не думала нічого такого, а після слів Отирина, що «справа в оцінці», мене ніби накриває пустим відром.

Думала!

Сама не розуміла, не відчувала, а серце за ці пів години встигло затріпотіти, ожити й повірити, що йому дозволено вільно битися.

Дурне серце, дурна я.

Стільки років трималася, а тут за кілька слів та поглядів встигла розпливтися наче морозиво на сонечку.