Розділ 8. Кава раз, кава два

Руслана

Не встигаю я усвідомити, що саме хоче від мене начальник, як він промовляє наступне:

— Тільки пропоную побалакати не тут, а трішки прогулятися.

Що? Куди це ще прогулятися? Мені що, мало вчорашньої прогулянки було?

— За пів години зустрінемось на стоянці біля офісу, — продовжує Отирин, явно натякаючи, що більше не бажає бачити мене у своєму кабінеті.

А я що? Я тільки рада.

Вискакую у двері мов навіжена й одразу потрапляю в обійми Юльки.

— Ох ти ж, смугасті бегемотики, — ледь не скрикує Юлька. — Як ти?

— Ніяк, — чесно відповідаю та зітхаю. — Отирин хоче про щось побалакати, але не хоче робити це в кабінеті. Юлю, допоможеш мені? Сходиш за моєю курткою в мій кабінет?

— Та сходити-то сходжу, — подруга сердито підтискає губи, — тільки тут до куртки ще далеко. Нумо йди сюди.

Юлька хапає мене за руку та тягне до непримітних дверей, що розташовані за шафою з документами.

Там у неї невеличка комірка, щось на кшталт кухні, де стоять чайник, кавомашина з холодильником, а також є невеличкий рукомийник. Саме там вона готує для боса каву й зберігає різні смаколики на випадок появи відвідувачів, яким треба догодити.

— Тримай, — подруга тицяє мені в руки дзеркало, а сама починає витрушувати зі своєї сумочки купу косметики. — З таким обличчям тільки безхатченків лякати, а не по офісу ходити. Ну ж бо, приводь швиденько себе до ладу, а я збігаю за твоїми речами.

Юлька вискакує з комірки, щільно причиняючи за собою двері, а я повертаюся до дзеркала.

— Н-так, красуня, що тут ще сказати.

Вигляд у мене ще гірший, ніж був у понеділок вранці. Адже до припухлих очей і червоного носа додалася ще туш, що поплила, та розмазана помада.

Господи, та таким обличчям не те що безхатченків, тут сміливо можна ворон на городі лякати. І до лісу без рушниці ходити. Ведмеді та вовки з переляку будуть самі наче мертві падати.

Відкладаю дзеркало, швиденько вмиваюся холодною водою, а потім лізу в холодильник за льодом.

Сподіваюся, це хоч трішки зменшить набряк і я буду схожа на людину.

А ще думаю, що добре, що бос дав мені на збори пів години, а не наказав йти з ним одразу.

Перебираю косметику, яку мені залишила Юлька, й радію, що вона, на відміну від мене, таскає з собою чи не пів шафи. Так що, може, я й не зможу добитися ідеального вигляду, але буду гарантовано виглядати хоча б як людина.

— Тримай, — зазирає до кімнати Юлька та тицяє мені мою куртку й сумку. — Розважайся, а я працювати.

Розважайся.

Та якби ж то!

На стоянці помічаю короткий спалах фар автівки директора й розумію, що це не що інше, як запрошення.

Божечки, невже не можна було вигадати щось інше? Якщо хтось зі співробітників Альді нас зараз побачить, то всі ті розіслані об’яви про підроблене фото до одного місця.

Звісно, є надія, що цього не відбудеться, через те, що на стоянку виходить глуха стіна будівлі, але ця надія настільки слабка, що більше нагадує просту примару.

І тим не менш я прямую до автівки й сідаю на переднє пасажирське сидіння.

Один в один як два дні тому.

Бос мовчки натискає на газ, і машина зрушує з місця. А коли ми під’їжджаємо до тієї ж самої кав’ярні, у який я була вчора з Назаром, я починаю ледь не хихикати вголос.

Невже це просто збіг?

Бариста, приймаючи замовлення, привітно посміхається мені, а Отирин прямує до того самого куточка, де ми вчора сиділи з Назаром.

Сподіваюся, хоча б валентинки сьогодні не будуть класти під чашки.

Сідаю за столик і вчергове розгублююся. Адже, на відміну від вчорашньої бесіди з Назаром, я зовсім не знаю, як поводитися в такій ситуації з власним босом.

Я занадто довго та настирливо вдовбувала сама собі, що цей чоловік мій начальник, власник величезної компанії, тож поводитись із ним я повинна саме з огляду на це. Виключно на це.

Але сьогоднішній день перевернув навіть більше, ніж позавчорашній.

Бо одне діло прокинутися в одному ліжку, нічого не пам’ятаючи, й зовсім інше — майже свідомо опинитися спочатку на колінах цього ж чоловіка, а тепер ще й сидіти з ним у кав’ярні за одним столиком та безтурботно пити каву.

— Кхм, — глухо кашляє Отирин, перш ніж почати розмову.

Скоріш за все, він почувається так само зніяковіло, як і я, тільки не подає вигляду.

— Руслано, — промовляє бос, коли нам нарешті приносять нашу каву. — Ми з тобою обидва опинилися в доволі незвичній та незручній ситуації. Щоб вибратися з неї, нам потрібна допомога одне одному.

Здивовано дивлюся на чоловіка, і моя попа починає відчайдушно волати про чергові неприємності.

— Для початку пропоную за межами офісу перейти на ти.

Сухо сковтую та з усіх сил намагаюся не заволати «не треба!».