Розділ 7. Миша підступна, підкладна

Руслана

Охоронець на вході посміхається мені з явним відчуттям смутку, тож я одразу напружуюся до межі.

Невже знов щось сталося?

Бо якщо на комп’ютері з’явиться фото, де бос тримає мене на руках, а в нього на голові мій бюстгальтер, я не витримаю такої ганьби й просто вистрибну у вікно.

Чому Отирин не дав мені піти прямо вчора?

Як мені витримати ці три дні?

Поки йду по коридору до власного відділу, уважно вдивляюся в обличчя колег.

Дехто звично посміхається, дехто здоровкається з відчутним співчуттям. Але є й такі, які дивляться на мене з відвертою зневагою та навіть не збираються відповідати на вранішнє вітання.

Отже, вкотре переконуюся, що тепер нічого не буде як раніше й місця в цій компанії мені більше нема.

Перш ніж відкрити двері до власного відділу, намагаюся натягти на обличчя звичну посмішку.

Я завжди намагалася підтримувати дружню атмосферу. Старалася зробити так, щоб кожен був задоволений місцем, яке займає, щоб у всіх був однаковий рівень навантаження, а якщо у когось щось не виходило, ніколи не кидала наодинці з проблемою.

Я старалася бути відкритою та чесною.

Але вчорашній ранок перекреслив усе.

Ніхто з моїх підлеглих не промовив жодного слова співчуття. Ніхто не намагався мене підтримати або хоча б удати, що нічого не відбулося.

Навпаки.

Я бачила на обличчях лише криві посмішки та зневагу в очах.

Глибоко видихаю та відкриваю двері.

— Доброго ранку, — промовляю ні на кого не дивлячись та прямую до свого «кабінету в кабінеті».

Закривати двері?

Так! Адже тепер все, що єднає мене з цими людьми, це лише три дні.

З іншого боку, я не хочу виглядати як винна в тому, що відбулося, тому намагаюся все робити з таким виглядом, ніби я королева й жодна краплина бруду не може пристати до моєї королівської мантії.

Знімаю куртку, вішаю її та сумочку в шафу, сідаю за стіл та звично натискаю кнопку ввімкнення комп’ютера.

Кілька секунд жахливого очікування найгіршого, але монітор спалахує звичними кольорами, демонструючи трійку кошенят у кошику з квітами. Заставку мого робочого стола.

Фу-у-ух.

Можна трішечки видихнути.

Запускаю робочі програми та відкриваю шухляду стола, щоб дістати щоденник.

Щось підсвідомо смикає мене, й, перш ніж опустити руку та взяти блокнот, я кидаю на шухляду короткий побіжний погляд.

Завмираю й просто не вірю очам.

А потім розумію, що мені не здалося.

Паніка навалюється ніби лавина.

Нічого не бачу й не чую, а в голові лише одне: МИША!

З переляку підскакую й бігу кудись, не розбираючи шляху.

Серце скажено б’ється, повітря не вистачає, нічого не бачу перед собою, але біжу.

Поки не вдаряюсь у щось пружне й не опиняюся в кільці сильних рук.

Через сльози, що самі собою ллються з очей, не можу розгледіти, хто саме мене піймав, але відчуваю якийсь дуже знайомий запах чоловічих парфумів.

І хвилюючий…

— Що знов? — роздається у мене над головою гнівне гарчання.

Ой!

Ой-ой.

Невже знову?

Ні! Ні! Ні! Цього просто не може бути.

Піднімаю голову, бачу знайомі чорні очі повні гніву, й мене остаточно накриває:

— Там миша-а-а! — волаю не відчуваючи змоги стриматися.

— Де миша? — ще більш напружено питає бос.

— В столі, — захлинаюся, плутаюся в словах.

Намагаюся пояснити, в якому саме столі, але все, що в мене виходить, так це якесь суцільне виття.

І розумію, що треба якось взяти себе до рук, заспокоїтись, але не можу. Ніби прорвало щось, і все, що накопичилося за ці дні, вирішило вийти через сльози.

Отирин знов гарчить, щось комусь промовляє й тягне мене кудись убік.

А я, наче якась ганчірка без розуму та власної волі, тільки й роблю, що розтираю по щоках сльози та шмарклі.

Чую навкруги себе нові голоси, хтось тиче мені в руки стакан із водою, але він цокотить по зубах, тож я не можу зробити й ковточка. Хтось намагається серветкою стерти мені сльози, але я лише відмахуюся.

І реву.

Реву й не можу зупинитися. А потім...

Раптом все стихає.

Я роблю глибокий судомний подих, відкриваю очі, але все, що бачу перед собою, це ґудзик.

Маленький прозорий ґудзик на сіро-стальній тканині чоловічої сорочки.

Шмигаю носом, намагаюся озирнутися, але відчуваю, що не можу це зробити, бо щось мене утримує.