Розділ 6. Співпадіння та збіги

Ярослав

Дивлюся, як азартно Назар строчить у телефоні, й намагаюся терпеливо чекати, поки він закінчить.

Нерви сьогодні в мене на межі.

Нещодавно дзвонив юрист і повідомив, що Марина таки почала процедуру розлучення. Тож тепер майже кожна хвилина на рахунку.

Як я й очікував, вона звинуватила мене у зраді й вимагає чималої компенсації. А саме п’ятдесят відсотків активів «Альді».

Як то кажуть, губа не дурна.

Тільки я не збираюся віддавати їй жодної своєї копійки. Наші бізнеси завжди велися порізно, й до моєї компанії Марина не має жодного відношення. Як і я до її туристичної агенції.

Тим паче я не збираюся ділитися з нею після того, як вона так підступно вчинила зі мною. Ще й навіщось виставила мене ідіотом перед усією компанією.

І якщо намагання звинуватити мене у зраді заради розлучення я міг зрозуміти, то її крок із виставлянням фотографії — ні.

Не розумію.

Не було в цьому жодної потреби.

Навпаки. Цей крок лише все більше ускладнив.

— Скоро? — питаю Назара, не витримуючи тиші, в якій ми сидимо вже хвилин зо тридцять.

— Не підганяй, — відмахується Назар, не відриваючись від телефону. — Цікава історія виходить.

— Що саме?

— От скажи мені, — Назар нарешті відкладає телефон та повертається до мене. — Чому саме вона?

— Хто вона? — перепитую, не розуміючи, що саме Назар має на увазі.

— Руслана, — дивується моєму нерозумінню Назар. — Чому саме вона опинилася з тобою в тому готелі?

Руслана…

Треба ж, як він про неї одразу на ім’я. Не посаду, не фамілію називає, а саме ім’я.

Втім, це якісь дурниці лізуть мені в голову, адже не мають до справи жодного відношення.

— Це так важливо? — все ж перепитую, відчуваючи якийсь дивний внутрішній супротив від цього питання.

— На цю мить це ключове питання, — з серйозним виразом обличчя киває Назар. — То чому саме вона?

— Навіть не уявляю, — розвожу я руки в сторони. — Хтозна.

— І все ж, — продовжує наполягати Назар. — Яр, чому саме вона?

— Та біс його знає! — раптово зриваюся я, ледь не переходячи на крик.

Дурне питання.

Цілий день я сам собі здаю його й не находжу відповіді.

— Може, просто Марина підкупила її та й все.

— Є така вірогідність, — не звертаючи уваги на мої психи, промовляє Назар. — Але вона дуже мала. Тому давай, думай ще варіанти. Яр, повторюю, чому саме Руслана?

Закриваю очі та намагаюся вирівняти подих.

Чому це питання так мене бісить?

Що в ньому такого, окрім того, що я не маю на нього відповіді?

— Яр, — ніби скрізь товщу води доноситься до мене голос друга. — Чому вона?

— Назар, — дивлюся на друга. — От чесно, навіть уявити не можу. Вже сам думав над цим питанням. Не розумію, чому саме вона.

Назар вичікувано дивиться на мене, але мені й справді нема що йому сказати.

— Добре, — нарешті киває він та повертається до свого телефону, але на цей раз лише гортає сторінки, а не занурюється в нього цілком. — Давай спробуємо по-іншому. Якби замість Руслани ти прокинувся, наприклад, зі своєю секретаркою, як би розвивалися події?

— Мені б довелося тікати, — відповідаю навіть особливо не замислюючись. — І точно було б не до збирання одягу.

Назар від здивування клацає щелепою, тож мені доводиться пояснити:

— Моя секретарка дещо не байдужа до мене. Точніше, до мого гаманця. Тож такої нагоди вона точно не впустила б.

— І багато хто про це знає? — хмуриться Назар.

— Хтозна.

— А Марина?

— Хм. Марина, — дивлюся на свого друга й знов не знаю, що йому відповісти. — Марина бувала тут, у мене в офісі. І Юлю бачила, здається, навіть, неодноразово спілкувалася з нею. Та й на корпоративи я завжди брав Марину з собою. Навіть коли фактично ми вже жили окремо, для оточення все одно продовжували зображувати пару. А от чи знала вона, наскільки Юля не байдужа до мене, я не знаю. Якось ніколи не замислювався над цим питанням.

— Зрозуміло, — замислене тягне Назар. — Тоді поставимо питання так. Якби на місці Руслани опинилася твоя секретарка, це б якось вплинуло б на роботу офісу? Щось змінилося б?

— Тільки б те, що мені довелося б шукати нову секретарку. Але перед цим довелося б звільняти Юлю. Можливо, навіть зі скандалом, бо сама, як Руслана, вона точно б не пішла.

— Та-а-ак, — знов тягне Назар. — А якби це була б головбух?

— Знущаєшся? — тепер вже я витріщаюся на Назара. — Ти її фото бачив? Вона ж у матінки мені годиться.

Назар повертає до мене екран телефону, на якому видно частину справи Нінель Василівни з її фотографією. Яка, здається, була зроблена ще за допомогою звичайного плівкового фотоапарату.