Розділ 5. Таємнича валентинка

У мене нема відповіді на запитання Назара. Я справді не знаю чому.

І від цього мені ще гірше.

Наша розмова хоч і виходить доволі довгою, але завершується нічим.

Зрештою, Назар відвозить мене назад до офісу та дає спокій.

Я ж, повертаючись до свого кабінету, бажаю тільки одного — зануритись у роботу, щоб нікого не чути та не бачити.

А тому знов зачиняю двері. І замислююся над тим, що дарма я колись відмовилася від жалюзі. Зараз був саме влучний час їх використати, щоб відгородитися від усього світу.

За п’ять хвилин до кінця робочого дня приходить повідомлення від Юльки.

Подруженція запевняє, що мені не вдасться втекти від неї, та погрожує, що їде зі мною до мене додому.

От і добре. Бо подружня підтримка це найбільше, чого мені зараз не вистачає.

Вдома, перш ніж почати розмову, я заварюю запашний чай із улюбленими ягідними та квітковими добавками, потім ми перебираємося на лоджію, де у мене облаштоване затишне місце для подібних посиденьок.

Не дивлячись на зиму, тут тепло. Плетені крісла завалені купою м’якеньких подушок, а під ногами ковдра з довгим ворсом.

Втім, швидко розпочати розповідь я не наважуюся.

Щось всередині заважає мені. Хоча раніше я ділилася з Юлькою абсолютно всім.

— Найгірше в цій історії, що я справді не знаю, як потрапила в той готель, — промовляю я те, що найбільш усього мене бентежить.

— Ти в суботу ввечері дзвонила мені й питала про якусь валентинку, — зосереджено хмуриться Юля. — Це якось пов’язано з цим?

— Так, — промовляю різко видихаючи.

— Тоді з неї й починай, бо ти ще вчора зацікавила мене цією валентинкою, а до пуття розповісти нічого не розповіла.

Юля нервово хмикає, але я розумію її реакцію. Адже, знайшовши в сумці листівку, я одразу подзвонила їй і почала зі звинувачень, а не роз’яснень. А потім мені просто стало не до подруги.

Тому почати вирішую навіть не з валентинки, а з подій, що відбулися задовго до неї.

— Пам’ятаєш наш новорічний корпоратив?

— Ще б не пам’ятати, — наче кішка, що сунула морду у воду, зі сміхом фиркає Юля. — Караоке від Таньки з юридичного — то ж психологічна травма на все життя.

Теж посміхаюся, пригадуючи той жах, але мене цікавить інше.

— Взагалі-то я мала на увазі нашу з тобою розмову під ялинкою. Пам’ятаєш, як ми загадували новорічній кульці наші бажання?

— Зачекай, — Юлька аж підскакує з крісла. — Ти ж тоді побажала щось на кшталт найромантичнішої пригоди, ще й щоб відбулася вона обов’язково в день усіх закоханих.

— Саме так, — киваю я. — А в кінці додала, що було б класно, щоб пригода почалася з отримання таємничої валентинки.

— Точно, — клацає Юлька пальцями й у ту ж мить здивовано витріщається на мене: — Так це ти що, саме таку валентинку й отримала?

Киваю та мовчки встаю з крісла.

Кілька секунд, і я повертаюся, тримаючи в руці маленьке паперове сердечко.

— Я шукала в сумці ключі від квартири й наткнулася на неї. Подумала, що то ти вирішила пожартувати. Тому одразу й нагарчала на тебе.

— Ти що, — обурено дивиться на мене подружка, — хіба з такими речами жартують?

Не чекаючи від мене відповіді, Юля бере з моїх рук листівку, розкриває й зачитує вголос:

— Не знаєш ти про кохання до себе,

Не помічаєш поглядів з Сьомого неба.

А там вже чекають давненько на тебе.

Сьогодні, за столиком третім ліворуч,

Зустрітися з долею серця належить тобі.

Юля замовкає, знов перечитує текст і піднімає на мене очі.

— Це що? Що за маячня?

Зітхаю й поспішаю забрати валентинку.

— Не маячня, а запрошення на побачення. У всякому разі я так вирішила.

— І куди ти поперлася на це, так би мовити, таємниче побачення?

— Як це куди? — здивовано витріщаюся на Юльку. — У клуб «Сьоме небо». Куди ж ще? Там же вказано, Сьоме небо, третій столик ліворуч

— І ти пішла? — як на дурепу витріщається на мене Юлька. — Я б в житті на таке не повелася. Може, там який гоблін на всю голову двинутий тебе чекає чи чупакабра шестилапа, яка тобі за рогом голову відкусить.

— От не романтик ти, — з обуренням ховаю я листівку в кишеню. — Нічого страшного в таких побаченнях нема. Завжди можна розвернутися та піти.

— Угу, — починає реготати Юлька, — я й бачу, як ти пішла. Аж до самого Отирина пішла.

— Та йди ти, — відмахуюся я від подружки.

Я, звісно, розумію, що вона шуткує, але на душі від того не легше.

— Не ображайся, — Юля з теплою посмішкою бере мене за руку та потискає. — Нумо вже, розповідай, що було далі.