Розділ 4. Щур перископний

Руслана

— Прошу, — промовляю й одночасно роблю запрошувальний жест до свого, як я звикла його називати, кабінету в кабінеті.

І, щойно чоловік пройшов усередину, мабуть, вперше за весь час закрила за собою двері.

Справа в тому, що відділ у нас невеликий, разом зі мною всього чотири людини. Кабінет при цьому хоч конем гуляй. Але начальство є начальством, тому моє робоче місце було відгороджено наче акваріум скляними прозорими стінами.

Я ніколи не відчувала потреби зображувати з себе «великого начальника», тому двері до свого скляного кабінету жодного разу не зачиняла, бажаючи якось відгородитися.

До сьогодні.

Сідаю за стіл, ворушу мишкою, щоб вивести комп’ютер зі сплячого режиму, але відкрити потрібні файли не встигаю.

На весь монітор, так само як і з фотографією, розгортається повідомлення.

Від прочитаного хочеться лише закотити очі.

Хакерська атака, зганьбити керівництво, соціальні мережі. Що за маячня?

Краще би з коханою дружиною вчасно розібрався, тоді, може, й мені не довелося б звільнятися.

Злість на власного боса спалахує з новою силою, до неї додаються образа та огида.

Ненавиджу!

Ненавиджу його!

Завжди ненавиділа, бо весь час при ньому почувала себе дурепою.

Але зараз емоції хльостають через край.

От що йому завадило одразу відпустити мене? Нащо йому той четвер? Що за цей час може змінитися?

Нема мені заміни? Та бери будь-кого з мого відділу. Справляться. Не боги горщики ліплять.

А передумати — я вже не передумаю.

Все. Заморилася. Не хочу більше нічого.

Не поруч із ним. Хай гарчить та лякає тепер інших.

— А ви завжди залишаєте двері не зачиненими, а комп’ютер не вимкненим? — відриває мене від роздумів Назар Андрійович.

Дивний тип. Чимось на щура схожий. Ніби весь час такий ввічливий, посміхається, а очі наче голки з перископами. Не в душу, а аж за неї заглядають.

— Так, — зітхаю та закриваю повідомлення. — А чого мені зачинятися? Я би з задоволенням ці скляні стіни взагалі прибрала б. А те, що комп не вимикаю, коли виходжу, так програми всі запаролені. Та й хто сюди окрім мене зайде?

— Як знати, — з посмішкою смикає плечима чоловік та знов втикається в телефон і починає щось там набирати. — Може, хто й зайде.

Мовчки дивлюся на нього та й собі знизую плечима.

От кажу ж, дивний він якийсь. І мутний.

— Добре, — повертаюся до комп’ютера, — кажіть, яка саме інформація вас цікавить?

— Чому саме ви? — замислено примжурившись, промовляє чоловік.

— Перепрошую? — у відповідь я тільки здивовано кліпаю очима. — Що чому саме я?

— Не прикидайтесь, — посміхається Назар. — Ви ж достатньо розумна жінка, щоб здогадатися, що перспективи компанії це не те, що мене цікавить.

Щур.

От не дарма я його одразу зі щуром перископним порівняла.

— А що ж тоді вас цікавить?

Чоловік на цей раз посміхається зовсім по-іншому, ніби мисливець, що вже побачив здобич і збирається зробити вирішальний стрибок. Повільно ставить руки на стіл, нахиляється, витягуючи голову вперед, та ледь чутно промовляє:

— Чому на тій фотографії були саме ви?

— Ви думаєте, я знаю? — обурено відсуваюся від нього.

Нічого наді мною тут нависати. Я не маленька дівчинка, щоб мене можна було так легко залякати. А він не мій бос, щоб я не знала куди сховатися.

— На ній міг опинитися хто завгодно, навіть охоронець з прохідної, але потрапили саме ви. Чому?

Уявляю, як замість мене Отирин застає у своєму ліжку нашого красеня-охоронця Микиту, й ледь стримую сміх.

А потім і сама себе запитую.

А справді. Чому саме я?

Чому, наприклад, не Юлька?

Вона б такій нагоді дуже зраділа б, адже давно поклала око на Отирина.

Або наш головбух? Вона теж днями та ночами зітхає по босу. Як би ж тільки не була старша за нього років на п’ятнадцять.

Та дійсно, це міг бути хто завгодно.

Чому саме я?

Чоловік продовжує уважно вдивлятися в моє обличчя, ніби відстежує найменші рухи м’язів.

То це питання він поставив не просто так? Йому важлива не лише відповідь на нього, а й моя реакція?

Домислити не встигаю, тому що чую якийсь звук за спиною щура й мимоволі нахиляюся, щоб побачити його джерело.

— Русланочко, — роздається від дверей, і щур одразу відхиляється та прибирає руки з мого стола.

Кіра. Працівник із мого відділу. Начебто не погана дівчина, тільки дещо лінива.