Розділ 3. Бойовий хом’ячок

Ярослав

Я думав вчора був найгірший день у моєму житті.

Поки не увімкнув комп’ютер сьогодні.

Тепер сиджу, тупо дивлюся на екран і навіть не знаю, що й думати.

Тягнуся рукою до телефона, але дзвінок по офісній лінії відволікає мене.

Начальник безпеки. Як вчасно.

— Ярослав Вікторович, — роздається захекане у слухавку. — Ми вже працюємо над видаленням.

Отже, ця фотка на екрані не тільки в мене.

От же стерво!

Долоні самі стискаються в кулаки, й мені здається, що зустрінь я «любу» дружину прямо зараз, задушив би її не замислюючись.

Невже не можна було зробити все по-людському? Чим я так завинив перед нею? Адже всі почуття між нами згасли давним-давно. І жодної якоїсь претензії не було ні в мене, ні в неї. У всякому разі мені так здавалося.

Дідько!

Все ж не витримую та жбурляю у стіну перше, що попало під руку.

У кабінет тієї ж митті заглядає Юля, моя секретарка.

Гарна дівчина, кмітлива, працьовита. От тільки треба її, мабуть, заміж віддати, а то вже замучила мене своїми натяками. Хоч воно ніби й жартома, але інколи дістає.

— Щось трапилося? — перелякано ляскає віями, а побачивши канцелярській набір, що валяється на підлозі, швидко біжить прибирати.

— Нічого, все в порядку, Юлю, не переймайся.

Так, треба терміново заспокоїтись. І зосередитись.

Чекаю, поки секретарка вийде, та набираю номер Назара. Коротко описую ситуацію і з полегшенням видихаю, коли мій товариш обіцяє бути за якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Та ще й не один, а зі своїми хлопцями програмістами.

Тож тепер, з одного боку, дійсно можна видихнути, а з іншого, у мене більше не залишається сумнівів щодо наявності «крота» у власній компанії. Самотужки Марина не змогла б цього зробити.

За десять хвилин до мого кабінету заходить Назар. Похмурий, сердитий, але я зараз радий бачити його в будь-якому настрою.

Прошу Юлю зробити нам каву та пропоную другу сісти в крісло біля вікна. Там розмовляти набагато зручніше, ніж за столом.

— Знаєш, — замислено протягує Назар, — а це добре, що це фото спливло.

— Знущаєшся? — ледь не похлинаюся кавою й витріщаюся на товариша. — Чим воно добре? Ти ж розумієш, що його бачив кожен співробітник офісу. І добре, якщо тільки офісу, а якщо й по підрозділах пішло?

— Не пішло, — махає головою Назар, — хлопці вже відписалися, що фотографія йшла внутрішньою мережою з простенькою програмою саморозпакування. А добре тому, що це не схоже на заплановану дію. Скоріше на банальну помсту. Я б навіть сказав, жіночу помсту.

— Тобто? Марина не просто хоче захапати мій бізнес, а ще й мститься за щось? — уточнюю у Назара. — Взагалі-то це в її дусі, але я сумніваюся, що помста є ведучою дією. Надто довго ми живемо як чужі люди. Хоч і в одній квартирі, але спальні-то понад рік різні.

— Ні, — махає головою чоловік. — Я мав на увазі крота. Оце виставляння картинки схоже на помсту. Втім, я можу помилятися. Це так, невеличке припущення. До речі, ти обіцяв мені, що я зможу поспілкуватися з твоєю таємничою начальницею відділу аналітики.

— Не питання, — відповідаю та натискаю кнопку селектора.

Кілька секунд, і до кабінету замість дівчини, здатної сховатися на будь-якій нараді, входить, ні, вривається бойовий хом’ячок.

Очі злобно прижмурені, брови суворо зсунуті, губи підтиснуті, усі рухи різкі, рубані, ще й сопить наче мій кіт, а з вух хіба що пара не йде.

Ну от як є, бойовий хом’ячок.

— Це що? — здивовано витріщаюся на папір, який дівчина кладе мені на стіл.

Заява на звільнення? Неочікувано.

Поки я розмірковую, що робити з черговою несподіванкою, дівчина з хом’ячка перетворюється на бойового їжачка й починає сперечатися з Назаром.

При цьому так відрізає йому, що я від здивування хіба що щелепою не клацаю.

Куди тільки подівся весь переляк? Адже навіть щойно, заходячи в кабінет та зображуючи неабияку рішучість, вона все одно продовжувала боятися.

І раптом все зникло. Ніби зовсім інша людина.

Дивлюся й не вірю власним очам.

А потім починаю пригадувати, як вона в готелі порівняла свій клятий бюстгальтер із рекламою закладу та як зганяла адміністратора з драбини.

То не така вона вже й залякана овечка.

Чи це вона саме мене боїться?

Але чому? Тому, що дійсно підкуплена Мариною й відчуває провину?

Назар продовжує провокувати дівчину, а я ніяк не можу зрозуміти, чого саме він від неї добивається.

Так, він збирався поговорити з нею, але зараз я бачу з його боку лише одне — залицяння.

Якого біса? Що він творить?

Короткий звук повідомлення відволікає мене, але побачивши, від кого саме СМС, я розгублююся ще більше.