Розділ 21.2. Тісно, та не біда

Я залишилася стояти посеред конференц-залу, абсолютно спантеличена й розбита.

Як узагалі все до цього дійшло?

Спочатку цілувалися як шалені, а тепер отак по-дурному посварилися?

Я розвернулася, зробила кілька безцільних кроків по кімнаті, абсолютно не знаючи, куди себе подіти, а тоді все ж не витримала й штовхнула ногою найближчий стілець.

— Дідько!

Стілець із неприємним скреготом від'їхав убік.

І саме цієї миті у дверях з'явився Дмитро.

Дуже вчасно...

Я різко повернулася до нього й натягнула на обличчя ввічливу усмішку, намагаючись зробити вигляд, наче тут щойно нічого не сталося.

Судячи з того, як він на мене подивився, вийшло кепсько.

— Щось сталося? — обережно запитав Дмитро.

— Дещо...

Він перевів погляд на стілець, якому кілька секунд тому дуже не пощастило потрапити мені під гарячу руку... чи, краще сказати, ногу. А потім знову на мене.

— Я можу якось допомогти?

Дмитро зробив крок назустріч. Не знаю, чи хотів він мене втішити, чи просто спробував підійти ближче, але я машинально відступила.

Обговорювати з ним будь-що особисте я точно не збиралася. Особливо те, що стосувалося Романа.

— Ні. Все добре. Я сама розберуся.

— Ти впевнена?

— Абсолютно, — відповіла я миттєво, бо його наполегливість починала дратувати. — Повернімося до роботи.

На якусь секунду його обличчя змінилося: губи стиснулися, а погляд став холоднішим. Та настільки швидко, що я навіть не була певна, чи мені не здалося. Хай там як, Дмитро більше не наполягав. Лише коротко кивнув, повернувся до столу, і вже за хвилину ми знову сиділи над тим самим екстравагантним проєктом.

Звісно, після всього, що сталося, робота вже не йшла так гладко, як до того. Я раз у раз блукала десь у власних думках, а коли все ж поверталася до реальності, відповідала виключно сухо й по справі.

Більше не було жодних жартів... жодних дружніх перепалок.

Навіть десерт я так і не доїла. Боялася, що він мені поперек горла стане.

Дмитро спочатку намагався мене розговорити, потім кілька разів невдало пожартував, а врешті, зрозумівши, що сьогодні з мене вже нічого не витягнеш, теж зосередився на роботі.

Із тим нещасним проєктом ми провозилися до самого вечора.

Коли нарешті настав час вставати з-за столу й збиратися додому, я ледь розігнула затерплу спину, подивилася на годинник і важко видихнула.

Треба було їхати.

Додому.

І вперше за дуже довгий час мені по-справжньому не хотілося туди повертатися.

Дорога додому здалася на диво короткою. І це при тому, що майже пів години мені довелося простояти в заторі. А все тому, що весь цей час я сперечалася сама із собою.

Я не знала, що робити зі своїми почуттями, з амнезією Романа... з натовпом людей довкола нас, які, я була впевнена, не дадуть мені жодного шансу нарешті все розповісти. Та й сам бос, схоже, не надто поспішав дізнатися, що до чого. Його, вочевидь, значно більше хвилювало те, що я смію жартувати з його другом.

От же ж дурень...

Хоча... і я не краща.

Бо, якщо вже зовсім чесно, я чудово розуміла і його підозрілість, і навіть цю дурнувату невпевненість у мені. Якби наші ролі помінялися місцями, хто знає, що б я сама собі надумала.

Двері квартири я відчиняла з легким тремтінням у руках, бо так і не змогла знайти відповіді бодай на одне запитання з усього того довжелезного списку, який крутився в голові.

Та що там... Тут би дати відповідь хоча б на найнагальніше.

Де я сьогодні спатиму?

В одній кімнаті з Романом?

На одному ліжку?..

Під однією ковдрою?

Ой-ой...

За таких умов про якісь кордони можна було взагалі забути. Якщо я не змогла нормально тримати себе в руках посеред робочого дня, у конференц-залі, де будь-якої миті хтось міг зайти, то що вже говорити про спальню?

Уночі.

Наодинці.

В одному ліжку.

Я повільно видихнула.

І хоч переходити останню межу ось так я точно не була готова, десь глибоко всередині вже морально готувалася до того, що за таких обставин... усе можливо.

Хіба що...