Розділ 21.1. Тісно, та не біда

Сенс його слів доходив до мене поступово.

Спочатку я просто дивилася на Романа, намагаючись перемкнути мозок із того, що відбувалося між нами тут усього кілька хвилин тому, на нову інформацію.

Виходило, м’яко кажучи, так собі.

Та мозок усе ж уперто опрацьовував почуте, повільно добираючись до найважливішого питання: що саме це змінювало для мене... точніше, для нас усіх.

— Тобто як це — переїжджає? — врешті запитала я впоравшись з першою хвилею здивування.

Роман на мить замовк і пильно поглянув на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що саме в його словах потребувало пояснення.

— Я ж кажу, її квартиру затопило. Зараз їй нема де зупинитися. Ти проти?

Я зам'ялася й прикусила губу, не знаючи, як пояснити, що проблема зовсім не в пані Марії. Звісно, я не була проти допомогти їй. Вона чудова людина. Але існувало одне велике «АЛЕ».

— А де ж вона спатиме? У нас немає зайвої кімнати.

Роман на мить задумався, а тоді спокійно відповів:

— У гостьовій. Для того вона і є.

Я кліпнула.

У гостьовій.

Тобто... в моїй кімнаті...

— А я?.. — вирвалося в мене раніше, ніж я взагалі встигла обдумати це питання. Я одразу прикусила язика, але сказаного вже не повернеш.

Роман насупився, схрестив руки на грудях і кілька секунд мовчки мене розглядав, а тоді відповів із помітною напругою в голосі:

— А ти... там, де й маєш бути. Зі мною. Зі своїм чоловіком.

От і приїхали.

— Ні... Так не піде, — замотала я головою. — Може, вона все-таки поживе в когось іншого?

Брови Романа повільно поповзли вгору.

— Може. Тільки її родичі живуть в іншому місті. Думаю, щодня їздити звідти на роботу буде трохи далекувато, — з сухою іронією відповів Роман.

— Але ж... — Я гарячково перебирала в голові можливі аргументи й нарешті вхопилася за єдиний, який уже не один раз мене врятував. — А як же рекомендації лікаря? Тобі потрібен спокій.

Так, відмазка поганенька, та кращої в мене не було.

— Олю, я почуваюся цілком добре. Невже це так необхідно?

В його голосі вже виразно звучало роздратування.

— Я просто переживаю за тебе, — відповіла я, відчуваючи, як сама починаю закипати.

— Переживаєш? — перепитав він із якоюсь зовсім невеселою усмішкою. — А мені чомусь здається, що ти просто постійно шукаєш привід від мене втекти.

— Нічого я не шукаю.

— Справді?

— Справді!

Кілька секунд він мовчав, похмуро дивлячись на мене.

— Дивно. Бо сьогодні ти від мене тікаєш особливо завзято. І, здається, я навіть знаю куди.

Я завмерла.

Знає?

У грудях щось неприємно стиснулося.

Що він знає?

— І куди ж? — нервово запитала я.

Роман стиснув щелепи.

— В обійми до мого так званого друга.

Я кілька секунд просто витріщалася на нього, поки сенс сказаного повільно доходив до мене. А коли таки дійшов...

Що?

ЩОООО?!

— Ти здурів?! — вибухнула я, різко випроставшись. — Та як тобі взагалі могло таке в голову прийти?

Це ж треба було таке придумати!

Роман тільки сильніше насупився й стиснув щелепи.

— А ти себе збоку бачила? — кинув він. — Як мило ви там воркували?

— Воркували?! — Я аж руками сплеснула, не вірячи власним вухам. — Романе, це не так. Не вигадуй казна-що!

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, а тоді гірко всміхнувся й похитав головою.

— Ага. Звісно.

Він відвернувся й попрямував до виходу.

— Романе! — Я зробила кілька кроків слідом. — Ти куди?

Він не зупинився.

— Я поїду. Тимофій залишився сам удома.

— Ром, стій. Ми ще не закінчили.

Його рука вже лягла на дверну ручку, але він усе-таки завмер. Плечі напружилися, та до мене він так і не повернувся.

— Не зараз, — після короткої паузи промовив він уже значно тихіше. — Не хочу з тобою сваритися. Побачимося вдома.

Він натиснув на ручку, відчинив двері й, більше не сказавши ані слова, пішов геть.