Розділ 20.4. Закони фізики

Я ледь не засміялася. Це одночасно звучало абсурдно й до біса приємно.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — видихнув він і перевів погляд на мої губи.

Усмішка миттєво зникла з мого обличчя.

Я затримала подих, стежачи за кожним рухом Романа. Він повільно нахилився ще на кілька сантиметрів уперед, і за мить його ніс ледь торкнувся мого.

Я б збрехала, якби сказала, що не хотіла зараз накинутися на нього з поцілунками. Але...

Ні... Не можу...

Спочатку я мушу все розповісти.

І, мабуть, кращого моменту годі було й чекати. Принаймні зараз шансів, що нас хтось перерве, було зовсім мало.

— Ром... — тихо покликала я.

Він легенько потерся кінчиком носа об мій, на мить прикрив очі й цілком задоволено озвався:

— М-м?

— Мені треба тобі дещо сказати.

Я відчула, як він ледь помітно напружився. Його руки майже одразу міцніше стиснули мою талію.

— Не хочу...

Що?

— Але це важливо...

Роман повільно розплющив очі. Щойно розслаблений вираз його обличчя помітно змінився.

— Олю...

У його голосі прозвучало попередження.

Та що ж це коїться?

— Ром...

Він завмер. Стиснуті губи, насуплені брови й такий знайомий блиск в очах красномовно говорили, що слухати мене Роман зовсім не хотів.

Та чомусь я все ще була впевнена, що мені таки вдасться договорити.

Як же я помилялася.

І хто б міг знати, що цього разу саме Роман стане тим, хто не дасть мені цього зробити?

Я ледь відкрила рота, аби продовжити... а вже наступної миті Роман різко нахилився до мене й накрив мої губи своїми, змушуючи замовкнути.

Першою моєю реакцією було відштовхнути його. Я навіть сильніше вперлася долонями йому в груди, цілком серйозно збираючись це зробити.

Та дозволила собі буквально на мить затриматися в цьому відчутті.

І це стало моєю фатальною помилкою.

Бо потім...

Потім уже не залишилося ніяких думок. Ні хороших, ні поганих. Залишилися лише відчуття й шалені емоції, що вирували всередині.

Ще трохи... Ще зовсім трохи...

Минула невідома кількість часу... але багато.

А я? Я навіть і не думала зупинятися. Навіщо, коли тут цілують так солодко?

Я танула в його руках, наче масло на гарячій пательні, остаточно забувши і про роботу, і про Дмитра, і навіть про ту надважливу правду, яку ще кілька хвилин тому так рішуче збиралася розповісти.

Зараз існував лише Роман. Лише його руки, що міцно тримали мене біля себе. Його губи. Тепло його тіла. І те божевільне відчуття, від якого всі розумні думки остаточно відмовлялися працювати.

І я навіть гадки не мала, куди все це могло нас привести, якби в найбільш невдалий... або, можливо, навпаки, дуже вдалий момент не задзвонив телефон.

Ми обоє здригнулися.

Поцілунок урвався, але ніхто з нас одразу не відсторонився. Наші губи все ще торкалися — тепер лише ледь-ледь, майже невагомо. Та навіть цього вистачало, щоб усе всередині продовжувало горіти.

Звук повторився.

Цього разу я все ж змусила себе повернутися до реальності й відхилилася на кілька сантиметрів, намагаючись хоча б трохи вирівняти дихання.

— Візьми... Тобі ж дзвонять.

Роман навіть не поворухнувся.

— Я зайнятий... — сказав він і знову почав скорочувати дистанцію між нами.

І знову цей клятий вибір...

— А раптом щось важливе?

Він нарешті кинув невдоволений погляд у бік телефону, наче той особисто був винен у всіх його проблемах.

— Маю великі сумніви, що я взагалі знаю того, хто мені телефонує.

І тут сперечатися було складно.

Роману вже кілька разів телефонували люди, яких він зовсім не пам’ятав. Здебільшого старі клієнти або ділові знайомі, які чудово знали його, тоді як він не мав ані найменшого уявлення, хто вони такі.

— І все ж краще перевір.

Роман з осудом подивився на мене, але зрештою відпустив.

Він узяв телефон, поглянув на екран — і його брови одразу трохи зійшлися на переніссі.

— Марія Олександрівна.

— Бери, — тільки й сказала я.

Цього разу Роман не сперечався. Прийняв виклик і відійшов від мене на кілька кроків, уважно слухаючи, що йому говорила Марія Олександрівна.

Кілька разів він поставив короткі запитання, з яких я не могла зрозуміти майже нічого. Лише одне стало очевидним: усе-таки щось трапилося.