Розділ 20.3. Закони фізики

— А-а... — невпевнено протягнула я. — Ну гаразд... Напевно, мені здалося.

— Значить, здалося.

Дмитро тихо кашлянув.

Роман перевів погляд на нього.

— Ви сильно зараз зайняті?

— Є таке. А що?

— Можна я ненадовго вкраду в тебе свою дружину?

— А-а... Ну так... Ти ж тут бос.

— От і прекрасно. Тоді залиш нас, будь ласка.

Що? Ні... ні... ні... Це погана ідея.

На думку одразу прийшла вчорашня ніч. Мені надто небезпечно було залишатися з ним наодинці.

Дмитрові, здається, слова друга теж не дуже сподобалися. Усмішка на його обличчі на мить застигла, перетворившись на якусь пластикову. Схоже, таке ставлення Романа його зачепило. Наче він був не давнім другом, а майже незнайомцем.

Та Дмитро нічого не сказав. Лише кивнув.

— Звісно. Я вас залишу.

— Але... у нас дуже багато роботи. Ром, може, краще вдома поговоримо?

Дмитро зупинився. Поглянув спочатку на мене, потім на Романа, чекаючи на його відповідь.

Та Роман, схоже, відступати не збирався.

— Ні. Я хочу зараз.

— Я буду в себе, — тільки й сказав він і вийшов за двері.

Я повільно повернулася до Романа й поглянула прямо йому в очі.

Емоції всередині змішалися в якийсь дивний коктейль. Я, звісно, була рада його бачити... Ну просто тому, що це Роман. Мій бос. І взагалі хороша людина. Але водночас поруч із ним я відчувала сильне напруження. Все через те саме... Та й, відверто кажучи, я була незадоволена, що через нього довелося перервати роботу. Між іншим, роботу, на яку я сьогодні взагалі ледве налаштувалася.

— Що ти хотів? — одразу запитала я, навіть не намагаючись приховати своє невдоволення.

Він промовчав. Лише трохи насупив брови й схилив голову набік.

І тут у мене виникло дуже нехороше передчуття. Він щось задумав. Щось таке, як я підозрювала, що мені не сподобається.

І це треба було припинити. Одразу.

— Якщо нічого... то я краще повернуся до роботи, — сказала я, складаючи руки на грудях.

Жодної відповіді.

Я подумки навіть зраділа. Хороший привід просто втекти, повернутися до роботи і прикинутися, наче нічого й не було. Та я не встигла: Роман раптом зробив крок до мене назустріч. Я автоматично відступила й напружилася ще більше.

Що він задумав?

Це ж не те, що я думаю?..

— Романе? — з попередженням у голосі промовила я.

Ми ж на роботі!

Ще один крок. Він до мене, а я від нього.

— Ти можеш хоч щось сказати? — запитала я, і цього разу в своєму голосі я вже чула нотки паніки.

Загрозливо він не виглядав. Зовсім ні. От тільки ті наміри, які я прочитала в його погляді, для мене зараз були чи не гіршими.

— Та що з тобою сьогодні? — пискнула я й відступила ще на крок.

А от далі відступати вже було нікуди. Я вперлася спиною в край столу й безпорадно чекала, що ж він робитиме далі.

Роман зупинився всього за крок від мене. Кілька секунд дивився просто в очі, наче вичікуючи чогось, а тоді почав нахилятися.

— Що... що ти робиш? — прошепотіла я, міцно заплющивши очі.

І він знову нічого не сказав, але натомість міцно мене обійняв. Просто притягнув до себе, без жодного шансу звільнитися, без жодного шансу втекти.

Я завмерла, відчуваючи таке приємне тепло його тіла. І запах. Той самий запах, який належав тільки Роману. Останнім часом він наче переслідував мене.

Серце одразу згадало все, про що я так старанно намагалася не думати.

— Романе...

— М-м? — нарешті я почула від нього бодай щось.

— Перестань, — не прохання. Благання.

— Ні, — твердо відповів він після короткої паузи, навпаки, ще міцніше притискаючи до себе, ніби боявся, що я почну вириватися.

Я не стала... Просто не могла. У мене на це не було ні фізичних, ні емоційних сил. А ще... в його обіймах було так добре... Так затишно й надійно.

Ми стояли так, напевно, кілька хвилин, коли його обійми трохи ослабли й він злегка відхилився назад. Його руки все ще лежали в мене на талії, а наші обличчя опинилися зовсім близько. Ще мить — і він притулився лобом до мого.

Я повільно видихнула.

— Щось сталося?

І тільки тоді на його губах нарешті з’явилася ледь помітна усмішка.

— Скучив за дружиною.

Я кліпнула.

Що? І це причина його дивної поведінки?

— Ми бачилися кілька годин тому.