Розділ 20.2. Закони фізики

Я поглянула на Романа. Наша маленька перепалка здалася мені навіть милою, а от він, схоже, моєї думки не поділяв. Роман хмуро дивився на свого друга, тримаючи руки в кишенях, а обличчя його було незвично серйозним.

— Дім... — процідив Рома, і в його голосі прозвучало недобре попередження.

— Що? Це ж комплімент.

Роман не відреагував. Мусила реагувати я.

— Дуже сумнівний комплімент, тобі так не здається?

— Зате чесний.

Я фиркнула й похитала головою.

— А відколи ви перейшли на «ти»? — знову здивував мене запитанням Роман.

— Нещодавно. Ми знайшли шляхи примирення заради спільної справи, — поспішно відповіла я, все більше відчуваючи, що розмова йде кудись не туди.

— А-а... зрозуміло, — протягнув він.

Ми з Дмитром переглянулися.

— Щось не так? — запитав Дмитро.

— Ні. Ні. Все так. Просто бачу, у вас тут якось надто весело... як для середини робочого дня.

— Переживаєш, що розвалимо твою компанію?

— Ага, щось таке... — якось не надто впевнено відповів Роман і знову поглянув на мене.

Та що з тобою не так?

Ми з Дмитром знову переглянулися.

Якось занадто дивно бос сьогодні поводився. Його слова... його інтонація...

Він що... ревнує?

...

Та ну ні.

...

Та ні.

...

Та точно не може бути...

Та й чого б це? Він же бачив, які в нас із Дмитром були стосунки ще зовсім недавно. М’яко кажучи, не найкращі.

— Не переживай, у нас не щодня так весело. Зазвичай ми всі працюємо в поті чола, — врешті відповів Дмитро.

— А сьогодні є якась конкретна причина? — продовжував допитуватися Роман.

— Ага. Ти просто не бачив проєкту, над яким ми зараз працюємо.

— І що ж там такого... смішного?

Мені здалося, чи я почула в його голосі скепсис?

— Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але клієнти іноді мають доволі дивні забаганки. Золоті унітази, мармурові собачі миски...

Брови Романа здивовано піднялися.

— Клієнт замовив золотий унітаз?

— Якби ж то... Це, звісно, екстравагантні речі, але виконати їх відносно просто. А цей кадр хоче справжній шедевр архітектурного мистецтва.

— Тобто?

Тут уже я не стрималася.

— Тобто архітектурний проєкт, який ламає всі закони фізики.

Дмитро розсміявся, я теж усміхнулася. А от Роман знову ніяк не відреагував. Навіть на мить усмішка не торкнулася його обличчя. Він лише сухо кивнув і перевів погляд на стіл, де досі стояли недопита кава й недоїдені солодощі.

— М-м-м... То ось чому ви запаслися кавою... і солодким...

— Ну... так... — невпевнено протягнула я.

— Я вирішив таким чином поберегти наші нерви, — пояснив Дмитро.

І знову лише сухий кивок.

Ну він геть на себе не схожий...

— Хочеш поглянути? — запитав Дмитро. — Я знаю, ти все забув, але, може, спробуєш?

— Можна, — байдуже відповів Роман і знизав плечима.

Він підійшов ближче й якийсь час уважно вдивлявся в креслення. Потім перевів погляд на свого друга. А тоді на мене.

— Щось не розумієш? — запитала я.

— Ні. На диво. Це все здається мені доволі знайомим.

Ми з Дмитром широко усміхнулися.

— Можливо, ти зможеш повернутися до роботи навіть раніше, ніж повернеться пам’ять, — радісно сказала я.

Та Роман майже ніяк не відреагував. Лише коротко кинув:

— Можливо.

А тоді одразу запитав:

— А ви... цим тільки вдвох займаєтесь?

— А? — розгубилася я.

— Я до того, що проєкт важкий...

— Ну... більше нікому. Мій помічник на лікарняному, — пояснив Дмитро.

— Так. А дизайнерський відділ трохи пізніше підключимо, — додала я.

— Ясно... — задумливо протягнув він.

І що тобі там ясно?

Я ще кілька секунд дивилася на нього, а тоді не витримала:

— Романе, ти точно нормально себе почуваєш?

Він перевів погляд на мене.

— А що?

— Не знаю. Ти... трохи дивно поводишся.

— Невже? Зі мною все в повному порядку.