Розділ 20.1. Закони фізики

Щось у його тоні змусило мене випростатися.

— Ні. Ми якраз...

— Та що ти. Звісно ні, — перебив Дмитро, весело посміхнувшись. — Заходь, друже. Це ж твоя компанія. Тебе тут завжди всі раді бачити.

Напруга ніби трохи спала з обличчя Романа. Він перевів погляд із мене на свого друга, а потім кудись у порожнечу.

— Моя компанія... — задумливо протягнув Роман. — Зараз вона зовсім не відчувається моєю.

— Досі нічого не пригадав? — у голосі Дмитра звучало непідробне занепокоєння.

Роман похитав головою.

— Ні. Майже нічого. Лише якісь беззв’язні картинки іноді виникають у голові.

— Паршиво... — тихо відповів Дмитро. — Може, тобі варто тут трохи походити, пороздивлятися. Ти завжди багато часу проводив у компанії. Раптом щось і пригадаєш.

— Кажеш, багато часу?

— Дуже. Повір мені.

Бос оглянувся довкола, ніби оцінюючи побачене, і задоволено кивнув.

— Ну, те, що я бачу... працює доволі непогано.

— Ще б пак. Ми тут усі живемо в страху перед твоїм поверненням. Знаємо ж: прийдеш, знайдеш десяток недоліків — і почнеться.

— Дуже смішно, — буркотливо відповів Роман.

Дмитро розсміявся й підвівся.

— Не сердься. Я жартую. Насправді ми всі чекаємо, коли ти повернешся, друже. — Він підійшов до Романа, коротко його обійняв і поплескав по плечу. — Знаю, що ти вже виписався. Ну як тобі вдома?

Я невідривно спостерігала за босом і помітила, як він ледь напружився, щойно Дмитро до нього наблизився. Воно й зрозуміло. Ця людина зараз була для нього майже незнайомою. Та й їхня перша зустріч після аварії пройшла так собі...

— Вдома завжди добре, — сухо відповів бос і зробив ледь помітний крок назад.

Він непогано тримався, не виказуючи справжніх емоцій. От тільки погляд раз у раз повертався до мене.

І те, як він на мене дивився...

Ні. Мені точно не здалося. Щось було не так. Надто вже сильно цей погляд відрізнявся від звичного... того теплого й завжди привітного...

От тільки що?

У лікарні отримав якісь погані новини?

Чи, може...

Невже він щось пригадав?

Від цієї думки всередині все похололо.

Я мимоволі напружилася й почала ще уважніше стежити за своїм фіктивним чоловіком, підмічаючи найменші деталі: інтонації, жести, міміку.

Та до того, що він сказав далі, я виявилася зовсім не готова:

— Я бачу, ви з моєю дружиною зблизилися. Пам'ятається мені, ти дуже не хотів, аби вона стала твоїм босом.

Що? До чого це тут?

Дмитро теж завмер, схоже, не зовсім розуміючи, що коїться. Мені навіть здалося, що його зуби скрипнули. Та, напевно, лише здалося, бо вже наступної миті він широко усміхався.

— Ну що я можу сказати? Був неправий. Вона справляється. — А після короткої паузи підступно додав: — Ну, майже...

— Хей! — вигукнула я інстинктивно. І сама здивувалася, наскільки легко це вийшло. Виявляється, я й справді змогла дещо розслабитися поруч із ним.

Дмитро розсміявся.

— Не ображайся. Тобі й справді є ще чого повчитися.

Його слова, його ставлення... навіть те, як він зараз дивився на мене. Усе більше скидалося на те, що Дмитро нарешті залишив свою неприязнь до мене в минулому.

Дивне відчуття.

Звісно, такі зміни не могли не радувати. Працювати стало значно простіше. Та я досі не забула його попередньої поведінки й навряд чи могла сказати, що по-справжньому йому довіряла. І все ж, якщо так піде й далі, можливо, ми навіть зможемо подружитися. Як-не-як Роман із Дмитром давно дружать. А я дружина Романа...

Я застигла.

СТОП.

Яка ще дружина?!

Я труснула головою, викидаючи геть усі ці дурні думки.

Тільки робочі стосунки. З обома.

— Твоя правда. Мені ще є чого повчитися. — Я постаралася вимовити це якомога спокійніше.