Розділ 19.3. Чим далі в ліс...

Я нарешті зрушила з місця, взяла запропоноване капучино й вибрала собі найгарніше тістечко.

Навіть якщо там отрута.

Я все одно збиралася насолодитися запропонованими ласощами.

Сіла за стіл і з усмішкою сказала:

— А я чула, ти говорив, що замовлення хороше.

— Прибуткове, — поправив він мене. — А клієнт цікавий.

— Це тепер так називається? — не стримала я смішку.

— Ні. Я просто сьогодні добрий.

— Помітно, — кивнула я й перевела погляд на десерт.

— Бери ще.

— Думаю, мені й одного вистачить.

— Не поспішай. Ти ще правок не бачила.

Я завмерла з виделкою в руці.

— Правок? Яких правок?

Дмитро кинув на стіл папку, а сам зробив великий ковток кави.

— Ех... сюди б ще чогось міцного додати... — пробурмотів він. — Сторінка третя.

Я підтягнула папку до себе й відкрила на потрібній сторінці. Мені знадобилося кілька секунд, аби розібратися, що й де розташовано на плані, та коли до мене нарешті дійшло, очі самі полізли на лоба.

— Стривай... Що? Це ж...

— Другий поверх.

Я перевела погляд на Дмитра.

— Ти жартуєш.

— Якби ж то...

Я знову втупилася в план.

— Але це ж неможливо.

— Ну, не те щоб неможливо... але...

— Я знаю, — перебила його. Тут і без пояснень усе було зрозуміло. — Може, спробувати пояснити клієнту, що басейн на другому поверсі — не найкраща ідея?

— Пояснювали. І слухати нічого не хоче.

— Ну що я можу сказати... Замовлення і справді прибуткове, але намучимося ми з ним — дай Боже...

Дмитро усміхнувся.

— І це ж іще не найгірше.

Я приречено зітхнула.

Так. Не найгірше...

Частину побажань я вже встигла переглянути, і там було таке, що хотілося поставити лише одне запитання: «А будинок при цьому ще й стояти має?»

— Гаразд, — я підтягнула папку ближче. — Давай дивитися, що там у нас далі.

І ми взялися до роботи.

Якось непомітно одне питання потягнуло за собою інше. Ми сперечалися, щось відкидали одразу, до чогось поверталися по кілька разів, шукали компроміси між бажаннями клієнта й законами фізики.

І так захопилися обговоренням, що я навіть не помітила, як напруга, яку я завжди відчувала поруч із Дмитром, кудись зникла.

— Ні, — я похитала головою. — Все ж басейн треба перенести на перший поверх, — врешті підсумувала я.

— Було б добре. Але не вийде. Замовник непохитний у цьому питанні. — Дмитро постукав пальцем по кресленню. — Грець із тим басейном. Хоче на другому поверсі — нехай буде.

— А на чому, по-твоєму, має триматися вся ця махіна? На його впертому характері?

Дмитро хихотнув, та я й сама не втрималася від усмішки, хоч ситуація радше була драматичною, а не комедійною. Але краще вже сміятися, ніж плакати — з таким правилом я йшла по життю. Принаймні, настільки наскільки це виходило.

— Йому тільки цього не говори.

— Не буду. Але треба щось вирішувати. Бо варто буде налити в той басейн води — і все може розвалитися.

— Думаю, тут краще спробувати домовитися про колони. Як додаткові опори.

— Посеред вітальні?

— Ми їх обіграємо.

— Як? Плющем обмотаємо?

Дмитро знову пирхнув зі сміху.

— Якщо хочеш, можемо і плющем.

— Ти ж розумієш, що це повна дурня.

— Мене дизайн мало хвилює. По моїй частині — архітектура.

— Я знаю, але не все так просто. Якщо так піде й далі, то нам потрібно одразу залучати дизайнера й обговорювати всі аспекти разом. Може, я вже схожу за Анною?

Дмитро нахмурився.

— Ми так не працюємо. Спочатку архітектурний проєкт, а вже потім дизайн. І лише правки за необхідності.

Я підтягнула до себе креслення й ще раз уважно на нього поглянула.

— Думаю, цього разу нам доведеться змінити це правило. Двом відділам доведеться плідно попрацювати разом.

— А я думаю, ти просто хочеш моєї смерті.

— Ні, — заперечила я. — Мені це невигідно. Інакше доведеться шукати іншу людину на твоє місце. А з огляду на цей проєкт — це буде ой як непросто.

На обличчі Дмитра з’явилася ледь помітна усмішка. Він перевів погляд із креслення на мене й затримався на моєму обличчі.

Я зиркнула на нього у відповідь і мимоволі придивилася уважніше.