Розділ 19.2. Чим далі в ліс...

Завдяки моїм любим колегам у мене все-таки вийшло зосередитися на роботі. Просто щоразу, коли я починала відлітати у вирій своїх думок, хтось з'являвся тут як тут. Можливо, в інший день мене б це дещо дратувало, але сьогодні я готова була їх розцілувати.

Краще вже їх, ніж Романа.

Ну блін. І ось знову про нього.

-Тааак... з ким це я ще хотіла сьогодні поспілкуватися?

Точно...

З Дмитром.

Лише думка про нього змусила мене напружитися. Так, основну проблему ми з ним вирішили, але я все одно почувалася так, ніби кожна наша розмова — це чергове випробування на стійкість. Ніби він щоразу перевіряв, чи я все ще тримаюся, чи вже готова здатися.

Але вибір був невеликий: або Дмитро... або Роман, точніше — думки про нього. Я вже зрозуміла й прийняла реальність такою, яка вона є: сьогодні цих думок я ну ніяк не позбудуся, можна лише заглушити їх.

Тому так, краще вже Дмитро. Зараз спілкування з ним точно безпечніша територія.

Я набрала його по внутрішньому номеру й домовилася про зустріч за пів години. Якраз мала встигнути переглянути новий проєкт.

Судячи з того, що я чула від Вікторії, проєкт мав бути доволі цікавим. На жаль, не в найкращому сенсі. Замовник виявився вельми специфічною людиною з не менш специфічними запитами.

І те, що я прочитала, лише підтвердило її слова.

Тож нам із Дмитром належало розібратися, як вдовольнити клієнта й водночас якимось дивом впихнути його забаганки в закони фізики.

Радувало одне — бюджет був практично необмежений.

Зрештою, пів години минули доволі швидко. Я зібрала всі матеріали й вирушила до Дмитра.

Я вже піднесла руку, щоб постукати, коли двері раптом відчинилися, і мій кулак приземлився просто на його груди.

— Ой... пробач... — Я одразу зробила крок назад і заховала знаряддя злочину за спину. Як же ніяково мені було.

— Нічого. — Він усміхнувся. Але якось не так. Інакше, ніж зазвичай. Більш дружньо, чи що.

— Ти ж не спеціально.

— Звісно, — кивнула я, але чомусь усе одно зробила ще один маленький крок назад.

Та Дмитро швидко скоротив відстань між нами, взяв мене за руку трохи вище зап’ястя й потягнув за собою коридором.

— Ходімо.

Я навіть не одразу зреагувала. Спочатку ця дивна усмішка, тепер ще й це...

Що з ним сьогодні?

Я здивовано озирнулася. Взагалі-то я думала, що ми будемо в його кабінеті.

— Куди?

— У конференц-зал.

— Навіщо?

— У кабінеті місця мало. І якось душно.

— А... ну добре.

Я акуратно вивільнила руку. Дмитро якось дивно на мене зиркнув, але нічого не сказав, і ми просто попрямували до конференц-залу.

А там на мене чекав ще більший сюрприз.

На столі стояли два стаканчики з кавою, а на одноразових тарілках — кілька різноманітних тістечок... дуже апетитних на вигляд.

— Я взяв тобі капучино. Всі ж дівчата люблять капучино. А от твоїх уподобань у солодкому я не знав, тож узяв кілька на свій смак.

Я застигла на місці.

У моєму всесвіті щось зламалося. Я навіть ніяк не зреагувала на його «всі ж дівчата люблять...». Грець із ним. ТУТ ТАКЕ...

Як то кажуть, щось у лісі здохло. Хоча в моєму випадку, здається, увесь ліс просто вимер.

Що взагалі відбувається?!

— Чого стоїш? Проходь.

— Це... що?

— Кава і тістечка. — Він подивився на мене як на дурочку.

Вони що, отруєні?

— А... навіщо?

— Допінг. — Він знизав плечима. — Я коли проглянув увесь список його забаганок, зрозумів, що без допінгу тут не обійтися. А на роботі я не п’ю, тож...

— Солодке... — протягнула я.

— Саме так.