Розділ 19.1. Чим далі в ліс...

Робота завжди рятувала мене від зайвих думок. Та не сьогодні. Надто вже багато їх було в моїй голові. Я вже хвилин десять дивилася на один і той самий рядок у договорі й утретє читала його спочатку.

А-а-а... Та що ж це таке?!

Я схопилася за голову, намагаючись вправити собі мізки на місце.

Але це теж не допомогло.

— Усе, зосередься, — вперто наказала собі й почала читати той самий рядок учетверте.

І...

Нічого.

Абсолютно нічого.

Слова ніби й складалися в речення, але сенс уперто вислизав.

Зате дещо інше мозок пам'ятав просто прекрасно.

Ніч. Гроза. Напівтемрява. Кухня. Прохолодна стільниця... і гаряче тіло Романа, що міцно притискало мене до себе... а те, що запам'яталося найбільше, — його губи, що шалено цілували мої.

Я різко відклала ручку.

Досить.

Це був просто поцілунок. Звичайний поцілунок.

Наче я вперше когось цілувала. Подумаєш...

Нічого особливого. Ну поцілував. Ну спали ми разом. Ну прокинулися в обіймах...

Ну дрібниці ж...

Та скільки б я себе не вмовляла, це не виглядало як дрібниці. Точно не для мене.

— Олю?

Я здригнулася й різко підняла голову.

У дверях стояла Аліна з папкою в руках і пильно дивилася на мене.

— Так?

— Я стукала, але ти не відповідала... Зайнята? Я можу зайти пізніше.

— Ні. Ні, все добре. Що там у тебе? Проходь.

Я була така вдячна Аліні за те, що вона зайшла. Завдяки їй я нарешті змогла хоч ненадовго викинути непотрібні думки з голови й бодай якось зосередитися на роботі.

Коли ми закінчили розбиратися з її питанням, вона якось дивно на мене поглянула.

— Що?

— Та ні... Ні... Нічого. — Вона замотала головою. — То, напевно, не моя справа.

— Та кажи вже.

— Ти... сьогодні... якась...

— Яка?

Я й сама знала відповідь, але почути думку збоку було б корисно. Хоча б для того, щоб зрозуміти, наскільки все погано.

— Ну... сьогодні ти трохи літаєш в хмарах.

І це ще м'яко сказано.

— Всі це помітили. У тебе щось сталося?

Аж так погано? Потрібно з цим щось робити...

— Ні. Що ти... Просто бос повернувся, намагаюся скласти все докупи.

— Бос? — хихикнула Аліна. — Ти свого чоловіка називаєш бос?

Тільки коли вона запитала, я зрозуміла, яку дурницю ляпнула.

Дідько.

Я швиденько загнала паніку кудись подалі й, натягнувши на обличчя максимально байдужий вираз, відповіла:

— Буває. Ви всі теж називаєте мене пані бос, хоча в мене теж є ім'я.

— Ем... якщо тобі справді не подобається, ти скажи. Ми не будемо.

— Ой, та називайте як хочете, аби не лаяли.

Аліна розсміялася.

— Не будемо.

— От і добре. Все, іди працюй. — Я махнула їй рукою й знову схилилася над злощасним документом.

— Слухаюсь, пані бос.

Двері зачинилися.

Я відкинулася на спинку крісла.

У хмарах...

Нема мені коли літати у хмарах. У мене купа роботи: проєкти, документи, клієнти, зустрічі.

На мене звалилася робота начальника, але до всього цього я ще й продовжувала тягнути частину своєї. Тож я була дуже й дуже зайнятою людиною.

І в мене ну взагалі не було часу думати про Романа.

Мене цікавило тільки його одужання.

А зовсім не те, як він сьогодні зранку притиснув мене до себе.

Чи як дивився...

Чи як поцілував перед виходом...

Чи...

— Та що ж це таке?!

Я відклала той злощасний документ і натомість відкрила іншу папку в надії, що із цим завданням мені пощастить більше.

Робота.

Тільки робота...