Розділ 18.4. Правда чи Щастя?

— О дванадцятій тобі до лікаря, — нагадала Оля, навіть не піднімаючи очей від тарілки.

— Я пам'ятаю.

— І не забудь: тобі не можна за кермо. Викличеш таксі.

— Знаю.

— І ркаще перед тим поїсти.

Я відклав виделку й подивився на неї.

— Олю, мені тридцять два, а не дванадцять.

— Майже тридцять три, — додав Тимофій.

Я перевів погляд на нього.

— Так. Майже тридцять три. А ти зі мною як із дитиною.

Оля пирснула зі сміху, але одразу сховала усмішку за чашкою.

Ага. Значить, дивитися на мене не можна, а сміятися з мене — ще й як.

— Пробач. Пробач. — Вона все ще усміхалася. — Я просто переживаю. Ти ж усе-таки втратив пам'ять.

— Добре. Пробачаю. Але...

— І обов'язково візьми телефон, — перебила вона мене, вже відверто дражнячи. — І документи.

Я примружився.

— Ще щось?

Оля на секунду замислилася.

— Ніби все. — І тут же підняла палець. — Хоча ні! Двері не забудь за собою зачинити.

Тимофій захихотів.

Я закотив очі, а за мить вони обоє вже зовсім не стримували сміху. І настільки він був заразливим, що навіть ображатися більше не хотілося.

Уже за кілька хвилин ми закінчили снідати, й Оля з Тимофієм почали збиратися до виходу.

— Ну все, не сумуй. І дзвони, якщо раптом що... — пробурмотіла Оля, а сама тим часом поправляла сорочку Тимофія. — А, точно. Будеш мати бажання, заглянь до кабінету. Думаю, там є чимало корисного, що, можливо, освіжить твою пам'ять.

— Хороша ідея, — легко погодився я.

А от на обличчі Тимофія з'явилася ледь помітна складка між бровами.

З чого б це?

Оля розвернулася й попрямувала до дверей, а Тимофій усе ще стояв на місці. Раптом на його обличчі промайнула хитра усмішка, і тут він видав:

— А поцілувати на прощання?

Я ледь стримав смішок.

Поцілувати?

А що? Я не проти.

Оля зупинилася як вкопана, а потім повільно розвернулася на сто вісімдесят градусів. На її обличчі застигла мила усмішка, та від погляду, яким вона дивилася, можна було й здригнутися.

Щоправда, спрямований він був не на мене.

— Але ж ми... поспішаємо... — тихо сказала вона Тимофію. — Нема часу, ходімо.

— Добре, — весело кивнув хлопець, та замість того, щоб вийти, підбіг до мене, потягнув за руку, змушуючи нахилитися, й чмокнув у щоку.

— Бувай, тату.

— Бувай, чемпіоне. — Я потріпав його по голові.

Тимофій повернувся до Олі й знову сказав:

— Усього секунда. Так що встигнемо. Твоя черга.

Судячи з виразу її обличчя, Оля готова була опиратися до останнього, та, на мій подив, не сказала більше ні слова проти. Уже за секунду вона прямувала до мене. Повільно наблизилася й легенько поцілувала мене в щоку, повторюючи за Тимофієм.

— А хіба чоловік і дружина не в губи цілуються? — весело кинув син, чим неабияк потішив мене й розлютив свою маму.

Оля різко повернула до нього голову, пропалюючи поглядом, але тут я вже вирішив втрутитися:  врятувати Тимофія, відволікти дружину, ну і, звісно, себе порадувати. Не давши їй нічого відповісти, я легко торкнувся її підборіддя, повертаючи обличчям до себе, коротко поцілував у губи й відпустив, зробивши крок назад.

Звісно, хотілося більшого. Та час і ситуація були не ті.

Оля кілька секунд розгублено дивилася на мене, ніби не могла зрозуміти, що взагалі сталося. Її щоки почали наливатися червоним, вона кілька разів кліпнула й пробурмотіла:

— Ну... вже час.

І буквально втекла.

А вже з-за дверей гукнула:

— Тимофію, чекаю тебе біля ліфта!

— Бувай, — ще раз повторив син, помахав мені рукою й пішов, залишаючи мене наодинці із самим собою.

Незвичне відчуття.

За останні кілька тижнів це було вперше.