Розділ 18.3. Правда чи щастя?

Вона завмерла. Здається, навіть подих затамувала, а потім, пронизуючи мене дивним поглядом, прошепотіла:

— Відпусти мене.

— Навіщо?

— Бо... бо... мені вже час вставати. На роботу.

— Ще рано... У тебе точно є кілька хвилин.

— Немає, — відповіла вона й ще сильніше вперлася долонями мені в груди. — Мені... мені ще в душ треба. І волосся висушити, а ще макіяж, одяг, сніданок... Ну і Тимофію допомогти зібратися, прослідкувати, щоб у душ сходив...

— Ага. І волосся висушив, і вдягнувся, і макіяж обов'язково не забув зробити.

Оля на мить зависла, обмірковуючи мої слова. А коли нарешті зрозуміла, насупилася.

— Та ну тебе! — Вона легенько стукнула мене долонею в груди й кулею вилетіла спочатку з ліжка, а потім і з кімнати.

А щойно двері за нею зачинилися, з коридору долинуло:

— Збирайся і теж йди снідати!

Снідати?

Не хотілося мені снідати.

Хотілося Олю. Таку сонну, теплу в моїх руках... ту, яка не тікає одразу, щойно бачить мене. Ну гаразд, усе було не настільки погано... Але погано.

Та вибір був невеликий. Довелося вставати.

Коли я зайшов на кухню, Оля вже була там.

Від тієї сонної, теплої дівчини, яка ще зовсім недавно лежала в моїх обіймах, майже нічого не залишилося. Зараз вона знову перетворилася на звичну ділову Олю. Легкий макіяж, діловий костюм і зосереджений, серйозний вираз обличчя, який лише зрідка змінювався милою усмішкою, коли вона дивилася на Тимофія.

Єдине, що вибивалося з цього ідеального образу, — волосся. Вона явно не встигла досушити його до кінця, і кілька неслухняних пасом стирчали в різні боки.

А я дивився на неї й думав лише про одне.

Гарна.

Дуже.

У будь-якому вигляді.

Очей не міг відвести.

Вона метушилася на кухні: смажила яєчню, розкладала сніданок по тарілках і паралельно про щось розпитувала Тимофія.

Оля підняла голову, побачила мене... і одразу відвела погляд.

Ну ось знову... Те саме.

Це вже починало мене підбішувати. І ні... не таємниця, яку вона від мене приховувала. Грець із нею. Не хоче казати — не треба.

Але ці її постійні втечі...

— Добрий ранок ще раз, — сказав я, прямуючи до столу.

— Добрий, — швидко відповіла вона, наливаючи собі каву.

На мене лише зиркнула мимохідь — і знову відвела погляд.

Я зупинився.

Оце й усе? Аж їсти перехотілося.

На диво, Оля помітила мою зупинку, бо вже за мить сказала:

— Чого стоїш? Сідай. Сніданок уже на столі.

— Добре, — сказав я, але з місця не зрушив.

Вона поставила чашку на стіл, знову зиркнула на мене й, насупившись, запитала:

— Ти чого?

— Хотів перевірити, чи ти цього разу подивишся на мене.

Оля завмерла на секунду. Потім усе ж підняла очі й поглянула на мене з таким виразом обличчя, ніби казала: «Ось, будь ласка. Дивлюся. Щось іще?»

Заноза... але все одно мила...

Я посміхнувся їй, а вона надулася, наче той хом'ячок, ще й фиркнула майже так само.

— Ну... може, вже сядеш? Ми взагалі-то поспішаємо.

Я вирішив більше не сперечатися й покірно вирушив до столу, де на мене вже чекав гарячий сніданок у колі моєї сім'я.

Атмосфера за столом була доволі розслабленою. Тимофій щось весело розповідав, Оля час від часу підганяла його, нагадуючи, що вони поспішають, а я переважно мовчав і слухав їхню балаканину.

Заодно вони коротко поділилися своїми планами на день. У Тимофія були заняття, в Олі — робота, а в мене...