Розділ 18.2. Правда чи щастя?

Тимофій ще якусь хвилину лежав, намагаючись прокинутися, а тоді раптом різко сів.

— А де... О... тобто Мама?

Він зиркнув на мене, а я вдав, що нічого не почув. Та було очевидно: спочатку він хотів сказати «Оля».

І це було дивно.

Дуже дивно.

— Тут вона. Ще спить, — спокійно відповів я.

Тимофій заглянув через моє плече, чомусь усміхнувся й почав вибиратися з-під ковдри.

— Ти куди?

— До себе, — відповів він, сповз з ліжка і тихенько втік.

Вже за мить двері зачинилися і ми з Олею залишилися самі.

Цікаво...

Чим більше я спостерігав за Тимофієм, тим частіше у мене виникало відчуття, ніби він намагається нас звести, постійно підштовхуючи один до одного.

Але чого б це? Вона ж і так була моєю дружиною...

Може... ми посварилися перед аварією? Чи у нас були якісь проблеми в шлюбі?

Може, саме це вони всі приховують?

Ця версія виглядала найбільш правдоподібною. Було лише одне «але» — обмовка Тимофія. Мені вже не вперше здавалося, що він якось дивно вимовляє слово «мама» — неприродно, ніби із зусиллям. А сьогодні взагалі ледь не назвав її на ім'я.

Що ж тут відбувається?

Питання множилися, та я не поспішав їх озвучувати. Просто не хотів. Загалом мене все влаштовувало. Та, якщо відверто, напевно, я просто боявся. Дуже боявся втратити те, що мав.

Я б збрехав, якби сказав, що моє теперішнє життя мені не подобалося.

Подобалося.

Навіть дуже.

Про що взагалі можна ще мріяти? Гарна сім'я, чудовий син, красуня-дружина, успішна кар'єра...

Я перевів погляд на Олю.

Вона тихенько сопіла, згорнувшись клубочком. Іноді її повіки злегка тремтіли, а на обличчі з'являлася то усмішка, то вона ледь помітно хмурилася.

Така мила... така ніжна...

Мені дедалі сильніше хотілося до неї торкнутися.

Я зручніше влаштувався на подушці, знову обійняв її й зарився обличчям у волосся.

От би так було вічно...

Та наше «вічно» тривало навіть менше, ніж я очікував.

Клятий будильник.

Оля потягнулася рукою до телефона, навпомацки вимкнула його й сонно протягнула:

— М-м-м...

А коли відчула мою руку на своїй талії, різко повернулася до мене.

— Ем... добрий ранок.

Ну і що це за переляканий вираз на її обличчі?

— Добрий, — відповів я, не прибираючи руки з її талії.

Оля опустила на неї погляд, потім знову подивилася на мене.

— Щось не так? — невинно запитав я.

Я чудово бачив, що саме її так напружувало, але руку прибирати не збирався. Принаймні, поки вона сама прямо про це не попросить. А щось мені підказувало, що цього Оля не зробить. Радше почне викручуватися.

— Ні... ні... все так. Просто... здивувалася, що прокинулася тут.

— Здивувалася? Ти ж лише тимчасово переїхала в іншу кімнату.

— А? Ну так... але... Мені наснилося, що я спала в іншій кімнаті. І сон був такиииий реалістичний.

— Зрозуміло, — протягнув я, притягуючи Олю ближче.

Відверто кажучи, її пояснення звучало так собі, але нехай... Аби не тікала.

Ага, якби ж то...

Оля одразу вперлася долонями мені в груди, намагаючись тримати дистанцію, і почала заговорювати мені зуби:

— А де Тимофій? Він же з нами лягав.

— Уже прокинувся. Пішов до себе.

— Ага...

Вона спробувала трохи відсунутися, та я лише міцніше притиснув її до себе.

— Романе...

— Що? — видихнув я й коротко її поцілував.