Розділ 18.1. Правда чи щастя?

Від Романа

Я прокинувся від тепла.

Не від грому, який ще вночі розбудив мене, і не від ранкового світла. Просто відчув приємне тепло під своєю рукою й потягнувся до нього ближче, бажаючи отримати якомога більше. А коли моя щока торкнулася ніжної шовковистої шкіри, прийшло усвідомлення...

Це Оля...

Моя Оля...

Посмішка мимоволі з'явилася на моєму обличчі.

Оля...

Я досі не міг нічого пригадати. Хоча це не зовсім правда. У голові спливали якісь обличчя, голоси... іноді незрозумілі мені картинки, але загалом я досі не міг зі стовідсотковою впевненістю сказати, хто я.

Та чомусь... чомусь це мене не надто засмучувало. Я почувався як удома, на своєму місці. А поруч були люди, які піклувалися про мене, дбали про мій спокій і, як мені здавалося, справді любили.

Ні, звісно, хотілося все пригадати. Хотілося нарешті прокинутися одного ранку й точно знати, хто я, що мені подобається, а що ні, кого я люблю, а кого не дуже, чим займався ще кілька тижнів тому і чому половина мого життя зараз нагадує книгу, з якої хтось вирвав усі сторінки.

Я знову поглянув на Олю.

Чомусь самої лише її присутності було абсолютно достатньо, аби паніка обходила мене стороною.

Вона все ще міцно спала, повернувшись до мене спиною, а моя рука лежала в неї на талії. Я посунувся трохи ближче й відчув запах її волосся.

Що це?

Пахне... кокосом?

Не зміг стримати усмішку й мимоволі притиснув її ближче.

Вона тихо зітхнула уві сні, але не прокинулася.

На щастя...

Мені хотілося побути з нею отак ще трошки. Потримати її в обіймах до того, як вона розплющить очі... до того, як знову почне будувати стіни між нами.

Звісно, я не міг цього не помітити. Ще там, у лікарні, майже одразу після того, як розплющив очі.

Спочатку я списував усе на випадковість. Потім думав, що, можливо, Оля просто соромиться чужих чи в неї такий характер. Та з кожним днем усе більше переконувався: справа в чомусь іншому.

Оля поводилася дивно.

І не тільки вона.

Тимофій теж. Та й пані Марія.

Чи насторожувало це мене?

Звісно.

Але чим далі все заходило, тим менше я хотів дізнатися правду. І навіть більше: щоразу, коли Оля явно хотіла поговорити зі мною про щось важливе, мені хотілося втекти.

Або, ще краще, поцілувати її, щоб вона не могла сказати ані слова.

Поцілунок...

У голові одразу спалахнув яскравий спогад.

Я. Оля. І наш поцілунок...

Понад усе на світі мені хотілося повторити його. Та було відчуття, що так просто це мені не вдасться.

Я вже збирався знову заплющити очі, коли щось бамкнуло мене по спині.

Насупився. Але швидко зрозумів, що це було. Я так зосередився на Олі, що зовсім забув: з нами в ліжку був ще дехто. Наш син.

Повільно повернув голову, аби нікого не розбудити, і ледь стримав сміх — настільки кумедно й мило виглядав зараз Тимофій. Він зайняв більшу частину ліжка, розлігшись наче морська зірка. Одна його нога стирчала з-під ковдри й дуже зручно вмостилася на мені.

Але як він там опинився? Він же лежав між нами, коли ми засинали.

Відповіді на це запитання у мене не було.

Я ще кілька секунд дивився на нього.

Син. У мене був син.

Думати про це було дивно, але водночас дуже приємно.

Переді мною лежав восьмирічний хлопчик, якого я знав усього кілька днів, а вже не міг сприймати його чужим. Можливо, кров справді щось означала. А можливо, річ була зовсім не в ній.

Тимофій раптом заворушився, скривився, потер носа й розплющив очі. Кілька секунд він сонно кліпав, дивлячись на мене.

— Добрий ранок... тату... — пробурмотів пошепки, потираючи очі.

Тату...

Від цього простого слова всередині знову стало якось тепло.

Я посміхнувся й тихо відповів:

— Добрий ранок.