Розділ 17.3. Коли гримить грім

— Досить, — уже твердіше повторила я.

— Чому? Хвилюєшся за моє здоров'я? Зі мною все добре...

— Так. Тобто ні. Тобто...

— Олю, що тебе стримує?

— Ром... я хочу...

— Я теж...

— ...дещо тобі розповісти, — закінчила я.

Це більше не могло чекати.

Він удома тільки перший день... а що ж буде далі?

Роман на мить замовк, а тоді все ж запитав:

— Що саме?

Він досі міцно тримав мене в обіймах, і це аж ніяк не додавало впевненості.

— Спочатку відпусти.

— А це обов'язково?

— Так.

Роман важко зітхнув, але обійми послабив. Та перш ніж остаточно відступити, його руки ковзнули по моїх ногах, викликаючи нову хвилю мурашок і ледь не зриваючи з моїх губ черговий стогін.

Зрадницьке тіло!

Я зіскочила зі стільниці, зробила кілька кроків убік і опустила голову, все ще не наважуючись подивитися Роману в очі.

— Рома... розумієш...

— А ви чого не спите?

Гучний голос Тимофія розірвав в'язку тишу, змусивши мене здригнутися.

Хлопчик стояв у дверях своєї кімнати й сонно потирав очі.

Та що ж це таке?! Навіть уночі не дає розповісти правду.

— Тимофію? Що сталося? — одразу стрепенувся Роман.

— Грім розбудив.

— Злякався?

— Угу, — Тимофій сонно кивнув і ще раз потер очі.

— Може, тоді поспиш зі мною? — запропонував Роман.

Тимофій уже збирався кивнути, але раптом завмер. Його погляд ковзнув від Романа до мене, а на обличчі з'явився задумливий вираз.

— А може... ми всі разом? — обережно запропонував він.

Я повільно перевела на нього погляд.

Що?

Тимофій кліпнув і подивився на мене найневиннішими у світі очима. Навіть губи трохи підібгав, ніби його пропозиція була найбільш природною річчю на світі.

От же ж... маленький маніпулятор!

Роман перевів погляд на мене. І в спалаху блискавки, що саме освітила його обличчя, я побачила німе прохання.

На Тимофія мені й дивитися не треба було. Я й так знала, що побачу там ті самі щенячі оченята, які буквально благатимуть мене погодитися.

Погодитися... чи ні?

Я нерішуче переступила з ноги на ногу.

Тимофій буде з нами... тож це... безпечно.

Напевно.

Та й відмовляти було б якось дивно.

І я здалася.

— Звісно. Ходімо. Але лише сьогодні.

— Як скажеш, — відповів він, беручи Тимофія за руку й прямуючи до спальні.

На його обличчі одразу з'явилася задоволена усмішка.

Чого це він такий радий?

— Романе, тобі поки що потрібні спокій і хороший відпочинок. Навряд чи в такому натовпі ти зможеш нормально виспатися. Я серйозно. Лише один раз.

— Слухаюсь, бос!

Тимофій засміявся, почувши знайоме прізвисько, і хитро зиркнув на мене.

Я одразу відповіла йому красномовним поглядом, наказуючи навіть і не думати щось розповідати Роману.

І, о диво, він усе зрозумів.

І навіть промовчав.

Ми вклалися в ліжко: Тимофій посередині, ми з Романом — по обидва боки від нього.

— На добраніч, — тихо сказала я.

— На добраніч, — так само тихо відповів Роман.

— На добраніч, — сонно пробурмотів Тимофій і, зручніше вмостившись під ковдрою, майже одразу затих.

Я ще якийсь час лежала нерухомо, дивлячись у темряву.

Дивно...

Ще зовсім недавно я була впевнена, що поруч із Романом не зможу навіть розслабитися. А зараз, слухаючи тихе сопіння Тимофія, відчуваючи тепло хлопчика поруч і розмірене дихання Романа десь зовсім близько, раптом зрозуміла, що мені... спокійно.

Навіть занадто.

Я вмостилася зручніше. Думала, від ніяковості ще довго лежатиму без сну, але очі заплющилися ніби самі собою. Навіть нав'язливі думки, які весь вечір не давали мені спокою, кудись відступили.

І все ж перед тим, як остаточно провалитися в сон, я дала собі одну обіцянку.

Більше це не повториться.

Ніколи й нізащо.

Не повториться...

А вже крізь сон відчула легкий, теплий дотик до своєї руки. Ледь помітний, майже невагомий... такий теплий і затишний.