Розділ17.2. Коли гримить грім

Все?

Я затамувала подих, чекаючи, що ось зараз Роман зробить крок назад, передасть мені склянку — і це божевілля закінчиться.

Та він не поспішав відступати.

А я не знала, куди втекти...

— Не спиться, — врешті відповів він на моє запитання. А потім нахилився ще ближче й прошепотів прямо на вухо: — Можливо, тому, що тебе немає поруч.

Від його теплого подиху шкірою знову пробігли мурашки.

Серце на мить ніби забуло, як стукати, а потім пустилося навскач.

Хоч би він не почув, як зараз воно калатає...

Я зробила крок убік, намагаючись втекти. Діяла на інстинктах. Та, вочевидь, інстинкти Романа теж працювали непогано.

Здавалося, він тільки цього й чекав. Його рука миттєво опинилася переді мною, упершись долонею в стільницю й перегороджуючи єдиний шлях до відступу.

От же ж...

Десь усередині все гостріше зріло відчуття, що я — здобич, на яку хижак відкрив полювання. І чомусь мені здавалося, що своєї здобичі він не упустить.

— Про що ти? Я ж поруч. Ми в одній квартирі... — пискнула я, втрачаючи останні крупинки самоконтролю. І спробувала відступити в інший бік. Склянка з глухим стуком опустилася на стіл, а дорога знову була закрита. Єдине, що мене рятувало... це те, що я все ще стояла до нього спиною.

Боже...

— Але тебе немає в нашій спальні...

Від цих слів я мимоволі сильніше вчепилася пальцями в край стільниці.

Врятуйте хтось мене...

Я відчула, як Роман нахилився ще трохи ближче, хоча куди вже ближче, і ледь помітно втягнула голову в плечі.

— Я ж казала... лікар... — пробурмотіла, хапаючись за єдиний аргумент, який ще здавався мені достатньо переконливим.

— Я знаю... знаю. Я погодився, хоч і не хотів. Просто, здається, тут виникла проблема... з моїм тілом.

— Яка?

— Здається... моє тіло звикло спати поруч із тобою... разом... у нашому ліжку. І коли тебе немає, йому некомфортно.

Я на мить навіть забула про все, що тут коїться.

Що за нісенітниця?! Ми ніколи не спали разом!

Я різко розвернулася, аби заперечити, привести аргументи, що це все дурниці, але слова застрягли в горлі, коли наші очі зустрілися.

Що я збиралася сказати?

Гадки не маю...

Його погляд ніби стирав усі мої заперечення одне за одним. Я завмерла, не в силах відвести очей.

А потім він нахилився до мене.

А я?

Я не відступила.

Його губи торкнулися моїх, ніжно зминаючи їх у поцілунку. М'яко, повільно і разом з тим шалено збуджуюче.

Як же це...

— Ах...

Наступної миті моє тіло вже було щільно притиснуте до його. Я навіть не зрозуміла, коли він встиг мене обійняти. Від несподіванки моя рука сама знайшла опору на стільниці.

Поцілунок ставав усе глибшим. Його язик торкнувся мого, остаточно стираючи залишки здорового глузду й не залишаючи жодних сумнівів у тому, наскільки сильно він мене жадав.

Та саме це змусило мене отямитися.

Я вперлася руками в його груди й злегка відштовхнула. Відстань — лише кілька міліметрів... але навіть це здавалося порятунком.

— Ще... — видихнув він.

Його рука ковзнула до мого обличчя, долоня торкнулася щоки. На мить Роман завмер, дивлячись мені в очі, ніби чекаючи.

І я знову зробила помилку.

Не відступила.

Цього виявилося достатньо.

Він знову притягнув мене до себе, і божевілля повторилося. Тільки цього разу — ще глибше, ще сильніше.

А вже наступної миті Роман підхопив мене за талію й посадив на стільницю, опинившись між моїми ногами.

Його поцілунки спускалися все нижче... Вухо, шия... ключиця... Покусуючи, ласкаючи... І тоненька тканина сорочки вже не здавалася справжньою перешкодою — радше безглуздим непорозумінням, якого варто позбутися.

— Ааахх...

Мій глухий стогін рознісся кімнатою.

Боже, що я роблю?

Я сильніше вперлася руками в його плечі.

— Ні. Стій... зачекай...

Подіяло.

Він зупинився.

Його груди важко здіймалися, а очі... навіть у напівтемряві я бачила, яким вогнем вони горіли. Роман мовчав, але його погляд ніби чекав... чекав, що я передумаю. Що здамся... знову піддамся цій божевільній спокусі.

Але я не могла.

І тільки тоді помітила, де лежить моя рука.