Розділ 17.1. Коли гримить грім

За вікном раз у раз спалахувало небо, розсікаючи темряву блискавками. Мені не спалося. Здавалося, я вже разів сто перевернулася з боку на бік, але сон усе не приходив, а кожна нова поза здавалася ще менш зручною, ніж попередня.

Це все через Романа...

Його повернення ніяк не виходило в мене з голови. Я відчувала напруження всім тілом. Здавалося, навіть погода за вікном підлаштувалася під мій настрій. Грім раз у раз прокочувався над будинком, блискавки розтинали темряву, а я все ніяк не могла змусити себе розслабитися.

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю.

Я не можу... не можу собі дозволити закохатися в нього.

Ніяк не можу...

А в голові мимоволі одразу з'явилися картинки... образи... як він на мене дивиться.

Я різко розвернулася до подушки і глухо застогнала.

Я не можу... Він нічого не пам'ятає... Його почуття... вони несправжні, і можуть зникнути в ту ж мить, як він поверне собі пам'ять... І взагалі в його серці інша...

Я добре пам'ятала її... висока, струнка, розкішна. Такий чоловік, як Роман, мав бути поруч з кимось схожим... а не затюканим і закомплексованим, таким, як я...

Боже... Мій колишній геть вбив мою самооцінку.

Так, я це розуміла, чудово розуміла... от тільки не знала, як цього позбутися. Як знову навчитися любити себе... і довіряти собі. Добре, це хоч не стосувалося роботи. Тут було значно простіше відчувати власну придатність.

А стосунки? Можливо. Колись.

А ні? Ну що ж... Можна і без них прожити.

Знову ці кляті думки!

Я перевернулася на інший бік у черговій спробі влягтися, та вже за десять секунд зрозуміла, що нічого у мене не вийде.

— Хе-е-ех, — протяжно видихнула я. — Ні... не засну, — тихо сказала сама собі, остаточно відкидаючи надію поринути в сон найближчим часом.

Я підвелася з ліжка й попрямувала на кухню.

Можливо, склянка води мені допоможе. Чи, може, краще щось міцніше?

Я труснула головою, проганяючи ці думки.

Ні, пиячити не варто...

Ну хіба що в крайньому разі.

А грім було чути все сильніше й частіше. Та й вітер піднявся, завиваючи десь за вікном. Це змусило мене трохи напружитися й захотіти якнайшвидше повернутися до своєї кімнати під теплу ковдру.

Грім оглушив кімнату, змусивши мене здригнутися. За мить спалах блискавки вихопив із темряви знайомий силует, досі непомітний у слабкому світлі нічника.

В іншому кутку вітальні стояв Роман.

— Ой! — від несподіванки я скрикнула, але одразу стишила голос. — Ти... ти чому не спиш?

Боже! Вискочив, наче чорт із табакерки. Ще через нього Тимофія розбудимо.

— Пробач, я тебе налякав, — тихо запитав Роман, зробивши кілька кроків уперед.

— Ні, все гаразд. Просто неочікувано.

— Все одно пробач.

— Угу, — кивнула я. — То чого не спиш? — пошепки запитала, відвертаючись і тягнучись за склянкою на верхній поличці.

Та вона стояла майже біля самої стінки, і я ніяк не могла до неї дотягнутися. Піднялася навшпиньки, витягнула руку ще вище...

І раптом відчула тепло за спиною.

Я навіть не помітила, коли Роман встиг підійти так близько. Тіло миттєво застигло.

Що він робить?!

А тоді його рука ковзнула вздовж моєї, викликаючи непрохані мурашки. На якусь мить я подумала, що зараз він обійме мене... розверне до себе... і...

Ні.

Вона не затрималася на моєму тілі, ковзнула далі, вгору, і вже за мить склянка була в нього в руках.