Розділ 16.2. Перед грозою

— Ви думаєте, це можливо? — скептично запитав він.

— Я думаю, що ви компетентна людина, і ваша думка надзвичайно цінна.

— Та невже... — у своїй улюбленій манері протягнув він. І тут уже я не стрималася.

— Характер, щоправда...

Ледь не вбив мене поглядом.

— Добре, добре... — я підняла руки, капітулюючи. — Не буду. Я і справді думаю, що в нас усе може вийти, але лише в тому випадку, якщо ви готові будете мене чути.

— Тобто я маю вас у всьому слухатися? Так?

— Ні. Я не це мала на увазі.

— А що тоді?

І все йому треба розжувати.

— Ви чуєте те, що говорю я, а я чую те, що говорите мені ви. Ми будемо прислухатися один до одного. Суперечки вирішуватимемо логічною аргументацією, а не криками. Повірте мені, якщо ви спокійно доведете свою точку зору, розбивши всі мої аргументи, я буду тільки рада.

— Ви впевнені?

— Цілком.

Він задумався на мить, та все ж кивнув.

— Добре. Спробуймо. Що я втрачаю?

— Дякую, — я злегка всміхнулася йому й вийшла за двері.

Це було легше, ніж я думала.

Та вже в коридорі почула тихе, сказане ним самому собі:

— Нічого з цього не вийде.

З того часу наші стосунки значно налагодилися.

Поступово, не одразу, але ми почали знаходити спільну мову. Звісно, Дмитро надавав перевагу, коли я з усім сліпо погоджувалася, але потихеньку я намагалася показувати йому, що і в мене є власна думка і на неї потрібно зважати. Хоча в більшості питань ми й справді мислили схоже, тож особливих проблем не виникало.

Та що там, ми навіть перейшли на «ти» — для зручності спілкування. Все ж він був не тільки моїм колегою, а й близьким другом Романа. І мені відверто не хотілося ставати між ними, тим більше в такий складний для нього період.

Тук-тук.

— Заходьте.

— Пані бос?

— Так, що ти хотіла, Аліно?

— А коли виписують Романа Олексійовича?

— Завтра, — відповіла я наче спокійно і впевнено, але в середині наче щось стислося.

Я одночасно чекала й боялася цього дня.

Чекала... Бо як можна не чекати? Мені так хотілося, аби він швидше видужав, усе згадав і все нарешті прийшло до норми.

Але разом із тим я боялася.

Бо зараз... усе було відносно просто. Зрозуміло.

Я щодня навідувалася до нього в лікарню, старанно граючи роль примірної дружини. Приносила все необхідне, забирала брудний одяг, поправляла ковдру, подушку, стежила, щоб він вчасно приймав ліки, питала, чи нічого йому не потрібно, навіть дозволяла тримати себе за руку та обіймати.

А оскільки зі мною завжди хтось був — зазвичай Тимофій, іноді Дмитро чи Марія Олександрівна, — то й можливості якось ще демонструвати наші так звані подружні стосунки в нас не було.

І мене це цілком влаштовувало.

А ще я старанно уникала тему його родини. На щастя, Роман більше не питав, а я й сама не поспішала її озвучувати. Я так і не змогла дізнатися нічого путнього. Ну, не зовсім так — номер його мами я таки дістала у пані Марії, але він був недоступний. Тож мені залишалося лише чекати й пробувати телефонувати знову і знову.

Не хотілося ранити його почуття чи змушувати переживати через те, що я не можу знайти його родину. Тому я мовчала. І, якщо чесно, щиро раділа, що мовчав і він.

Та я чудово розуміла, що довго так тривати не може. І зовсім скоро нам доведеться про це поговорити... і не тільки про це.

Та все ж найважчим випробуванням були його погляди.

Кожного разу, коли я приходила, він так на мене дивився, що мені ставало не по собі. Серце дедалі частіше пропускало удар від цих поглядів. І скільки б я не відверталася, скільки б не уникала їх, скільки б не намагалася не помічати, я все одно піддавалася їм, тягнулася до них, шукала їх — і одразу ж про це шкодувала. Про все шкодувала.

Я все ще тримала дистанцію, та вона поступово скорочувалася.

А от що буде після його виписки, коли ми залишимося з ним поза стінами лікарні, я не знала.

— А можна ми з вами підемо? — запитала вона.

— А ми — це хто?

Бо всі сімнадцять людей, які в нас працювали, — це трохи забагато.

— Усі, звісно, ні. Але троє зголосилися.

— Троє? Троє може бути. А хто хоче піти?

— Я, Маргарита та Вікторія.

— Гаразд. Підемо разом.

— Дякую.

— Але ви готові пропустити обід? Виписка буде на першу. Швидше за все, нормально пообідати не вийде.

— Нічого. Я попереджу, щоб узяли щось із собою. Потім в офісі швиденько перекусимо.

— Гаразд.

Увечері я домовилася з пані Марією, щоб вона забрала Тимофія й приїхала разом із ним на виписку. Я пробувала переконати їх не їхати й зачекати вдома, але вони обоє вперлися рогом, тож я здалася.

А вже перед самим сном Тимофій підійшов до мене й якось жалібно запитав:

— Ти ж нічого йому не розповіси... правда?

Я задумалася.

Він і гадки не мав, наскільки мені було важко брехати... і наскільки я хотіла розповісти правду.

— Тимофію... — протягнула я.

— Ні... Ти обіцяла, обіцяла... — він ледь не плакав.

— Я знаю. Знаю. Просто це так важко...

— Чому? Чому тобі важко? Тато тебе любить... любить нашу сім’ю. Чому тобі важко?

Любить...

— Але це ж не по-справжньому...

— Звідки ти знаєш?

— Знаю... Просто знаю.

— Все одно... Не кажи... Будь ласка.

— Тимофію, це нечесно. Нечесно ні щодо нього, ні щодо мене.

— Ну ще трошки... Ти ж пам'ятаєш, я можу все-все розповісти.

Цього разу його шантаж звучав зовсім непереконливо.

— Пам'ятаю... Маленький шантажист, — я потріпала його по голові, а потім не стрималася й притягнула до себе. Він спочатку напружився, але вже за мить розслабився в моїх обіймах.

Зараз я була певна: він нічого не розповість. Тож, відверто кажучи, рішення тепер було за мною.

Раніше я пообіцяла Тимофію місяць... але місяць точно дати не могла. Тиждень, можливо, два.