Розділ 16.1. Перед грозою

— Пані бос!

— О, пані бос прийшла.

— Доброго ранку, пані бос.

Так, саме так тепер мене зустрічали щоранку, коли я приходила в офіс. Пані бос і ніяк інакше.

Це прізвисько з’явилося того дня, коли я вирішила прийняти і двадцять відсотків компанії, і посаду заступника на час відсутності Романа. Після того епічного вибачення з боку Дмитра я зайшла до Романа в палату й шоковано запитала:

— Що це було?

— Ти про що? Він знову щось натворив? — похмуро запитав Роман. Здавалося, він зараз підскочить з ліжка і побіжить за Дмитром чи то бити його, чи то виховувати його.

Я лише повільно похитала головою.

— Вибачився... Дмитро вибачився...

— А-а... — Роман розслабився. — Ну так усе добре.

— Ну... так... Але що це означає?

Я все ніяк не могла второпати, як реальність могла так круто змінитися за якісь кілька хвилин.

— Це означає, що ти приймаєш частку у фірмі й стаєш моїм заступником.

Я щось там спробувала заперечити, сиплючи своїми сумнівами, але Роман тоді просто притягнув мене до себе й міцно обійняв.

З такими аргументами важко було сперечатися.

Просто неможливо.

Я затихла в його обіймах, відчуваючи спокій... і щось ще. Щось, що з кожною миттю дедалі сильніше лякало мене.

Я відсторонилася, пробелькотіло щось про роботу і втекла... з єдиною думкою в голові, що мені не можна залишатися з ним наодинці. Нізащо не можна.

А коли я повернулася на роботу й оголосила про свою нову посаду, хтось вигукнув:

— О, ти тепер у нас пані бос!

Ось так воно до мене і причепилося.

Спочатку я ніяковіла. Просила так не називати. Навіть злилася... та врешті — змирилася.

Пані бос, так пані бос.

Тепер усі в офісі зверталися до мене тільки так.

— Пані бос, ось план закупівель.

— Пані бос, прогляньте дизайнерський проєкт.

— Пані бос, пообідаємо разом?

Саме так. Навіть у таких звичайних ситуаціях я все одно залишалася пані бос.

Та що там казати, якось це почув Тимофій, і тепер він теж час від часу глузував з мене.

— Пані бос, купіть мені морозива, — казав він і хитро на мене поглядав.

Слава Богу, до Романа ця інформація не дійшла. Бо чути від боса «пані бос» було б надто дивно.

Єдиним на роботі, хто так мене не називав, звісно, був Дмитро.

Після того вибачення він просто пішов геть, не сказавши більше ні слова. Спокійно дочекався мене в авто, і ми разом поїхали на роботу.

Тиша стояла... мертва.

Я гадки не мала, що перемкнуло в його голові, та й як мені тепер із ним поводитися, не знала. Тож вирішила якийсь час просто поспостерігати. Раптом знову зірветься?

Але ні. Все було тихо.

Дмитро говорив зі мною ввічливо й абсолютно спокійно. Я бачила, що давалося йому це не завжди просто, але він уперто тримався.

Саме тому я теж вирішила зробити крок назустріч. Одного дня підійшла до нього й відверто поговорила.

— Дмитро, до вас можна? — заглянула я після короткого стуку.

— Ви вже зайшли, — буркнув він майже беззлобно. — То що ви хотіли? — уже спокійніше запитав він, піднявши на мене погляд.

— Поговорити., — просто відповіла я.

Мені хотілося поспілкуватися на рівних. Для Дмитра я все одно не була справжнім керівником, і навряд чи це зміниться, але я все ж вірила, що ми можемо адекватно співпрацювати.

— Про що?

— Я хотіла попросити вашої допомоги.

Я, звісно, могла б висловитися дещо інакше, але вирішила трохи потішити його самолюбство. Чоловіки, на кшталт Дмитра, це любили.

— Що? — він аж розсміявся. — А хіба у вас не все під контролем? — саркастично запитав він.

Справи й справді йшли добре. Робота робилася як треба, і, на щастя, серйозних проблем не виникало.

— Я знаю, що вам усе це не подобається, але я, як і ви, хочу, аби фірма процвітала. Бо якщо щось станеться і мої двадцять відсотків підуть коту під хвіст...

— А що заважає вам просто їх продати? — хмикнув він. — Дуже простий варіант, як отримати купу грошей без великих зусиль.

— Взагалі-то... це неможливо.

— У якому сенсі?

— Роман передбачив у договорі, що продати свої двадцять відсотків я можу тільки йому або третій стороні, але лише за його прямої згоди.

Схоже, це Дмитро пропустив, коли читав документи.

Його очі зараз збільшилися в розмірах, а в голові, схоже, запустився процес обмірковування.

— Зрозуміло... — врешті протягнув він. — Отже, з Ромою ще не все втрачено.

Так і думала. Покірнісь була вдавана.

— Я теж вважаю, що він учинив правильно, захистивши себе й свою компанію. І саме тому прошу вас про співпрацю.