Розділ 15.3. Несподівані девіденди фіктивного шлюбу

Усі підвелися зі своїх місць і попрямували до виходу. Усі, крім Дмитра і мене.

Коли Вікторія проходила повз, вона раптом зупинилася й нахилилася до мене.

— Мої вітання, — тихо сказала вона.

— А чи є з чим вітати? — так само тихо відповіла я, відчуваючи надзвичайний тягар на своїх плечах. — Це ж така відповідальність.

— Так. Це велика відповідальність, але й великі можливості.

Вікторія випрямилася й подивилася на мене.

— Я б радила вам не проґавити цей шанс.

— Ха! Жінки ніколи не проґавлять вигоди, — процідив собі під ніс Дмитро.

Вікторія повільно перевела на нього погляд. У ньому було стільки несхвалення, що Дмитро на мить замовк.

Врешті, легенько поплескавши мене по плечу, вона попрямувала до виходу.

А я ще кілька секунд стояла, обдумуючи її слова.

Не проґавити шанс…

Може, вона має рацію?

Дмитро різко відсунув стілець, підвівся зі свого місця й попрямував до виходу, кинувши через плече:

— Поїхали вже.

Я підняла на нього погляд, на мить затримавшись у своїх думках, а потім кивнула.

— Поїхали.

Дорогою ми майже не розмовляли. Лише коли під’їжджали до лікарні, він знову повторив:

— Не варто вам це підписувати.

Як же це набридло.

Я вирішила хоч раз поговорити з Дмитром начистоту.

— Чому?

— Ви знаєте.

— Ні. Просвітіть мене.

— Бо ви знищите його фірму і його самого. Зараз, коли Роман у такому слабкому становищі… ви…

— Та з чого ви взяли, що я хочу йому нашкодити? — я ледь стримувала крик.

— Тоді доведіть, що не хочете. Не погоджуйтеся. Нічого не підписуйте. Почекайте принаймні, поки до нього повернеться пам'ять.

Хм… Отже, я маю довести свою лояльність.

Як цікаво…

— Он воно як.

— Що? Не хочете втрачати такий ласий шматок? Я так і знав.

— Ні… Думаю… — я зробила паузу, а потім запитала: — А якби Роман віддав вам частку компанії… що зробили б ви?

І тут у Дмитра не було що відповісти, бо ми обоє знали: він би не відмовився.

— Це зовсім інше.

— Звісно…

— Я був із Романом, коли він тільки почав створювати фірму. Та я, по суті, і допоміг це зробити.

— А-а… Тобто ви маєте право на неї… а я — ні.

— Так. Якщо хочете правду, то так. Я давно довів Роману й усім довкола, що я надійний компаньйон. А ви… тут лише якийсь рік і вже відхопили собі шматок у двадцять відсотків.

На цьому розмова припинилася.

Я зрозуміла, що він про мене думає.

І зрозуміла, що мені не вдасться його в чомусь переконати.

Та й навіщо?

Я вирішила покластися на долю. Якщо Роман не змінить свого рішення, попри всі логічні аргументи, так тому й бути.

А якщо змінить…

Що ж.

Нехай.

За кілька хвилин ми вже були в лікарні. Але не все було так просто. Дмитра не хотіли пускати до Романа. І справа навіть не в тому, що він не родич, — просто його войовничий настрій було видно неозброєним оком. Медсестра явно побоювалася, що він може нашкодити пацієнту. Довелося мені коротко пояснити ситуацію й навіть поручитися за нього.

Коли я зайшла до палати, то одразу побачила вже звичну усмішку на обличчі Романа, яка з’являлася, щоразу коли він бачив мене.

Мимоволі на серці потепліло.

Олю... не треба...

— Олю… Я не чекав на тебе так рано…

Та щойно він побачив позаду мене Дмитра, його обличчя одразу напружилося.

— А це хто?

— Розумієш…

Я представила йому Дмитра й уже хотіла пояснити, навіщо саме ми приїхали, але Дмитро перебив мене, відтіснив убік і, ставши переді мною, почав викладати Роману своє бачення ситуації.

Ну що я можу сказати, я дізналася про себе чимало нового.

Поки Дмитро говорив, Роман то й діло поглядав на мене, а я могла лише зітхати.

— І що ти думаєш? — запитав Дмитро.

— А ти точно мій друг? — відповів він питанням на питання.

— Що? — обурився Дмитро. — Що ти маєш на увазі?

— Просто не розумію, як мій друг може так відгукуватися про мою дружину.

— Ти просто не розумієш! Ти навіть не знаєш, хто вона для тебе!

Хто я для нього?

Він... щось знає?

Холодок пробіг по спині.

Ні, якби знав... не став би мовчати...

Роман повільно підняв на нього погляд.

— А ти знаєш?

Дмитро на мить замовк.

— Я знаю, що ми роками будували цю компанію. І я не збираюся дивитися, як ти через свою втрату пам'яті приймаєш рішення, які можуть усе зруйнувати.

Роман важко видихнув і перевів погляд на мене. У його очах промайнула ніяковість, ніби він почувався незручно за поведінку Дмитра.

— Олю, залиш нас, будь ласка. Я хочу поговорити зі… своїм другом наодинці.

Я розгубилася, але кивнула.

— А… Добре, — я подарувала йому легку усмішку, намагаючись підтримати, і попрямувала до виходу. — Я почекаю за дверима.

— Угу. Не хвилюйся. Ми недовго.

А коли Дмитро нарешті вийшов, я почула від нього те, що вважала неможливим.

— Пробач.